Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

——— 14 ———

Вітаю, мої любі читачі!

Зовсім скоро будуть розкриті всі таємниці роду Златогорських. Та спершу я б хотіла вас попросити звернути увагу, на якому саме ресурсі ви читаєте мою книгу? 

Письменництво для мене є чимось на кшталт арт-терапії. Відповідно, книга має бути безкоштовною. Якщо з вас взяли за неї гроші — напишіть мені. Якщо ви читаєте її не на booknet.ua — напишіть мені. Якщо хтось з вами намагається звʼязатися від мого імені — напишіть мені. 

Зробити це ви можете через мою офіційну сторінку https://booknet.ua/rina-skripnik-u11009241.

Приємного відпочинку!

 

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

 

Настав ранок мого двадцятого дня перебування в маєтку графа Златогорського. Я повільно відкрила очі — і завмерла. Навпроти мого ліжка, в напівтемряві кімнати, сидів Радимир. Або, правильніше сказати, хтось, хто був дуже схожим на нього. 

Він закинув ногу на ногу, здавалося, цілком розслаблений, немов сидів тут уже давно, очікуючи, коли я прокинуся.  

— Що ви тут робите, пане Радимире? — я різко натягнула ковдру вище, щоб випадково не показати нічого зайвого.  

Граф лише широко всміхнувся — настільки щиро, що мені стало трохи не по собі.  

— Чекаю, поки ви прокинетесь, моя панно.  

— Чи можу я дізнатися: навіщо?  

— Так, — він легко відкинувся на спинку стільця. — Я подумав, що раз сьогодні почався новий місяць — липень, чому б нам не провести цей день разом?  

Я напружено примружилася. Занадто це вже неочікувано було…

— Мені вдягнути щось для кінної прогулянки?  

— Ні, цього разу ми поїдемо в місто за покупками. Тож вдягніть найкращу сукню з тих, що у вас є. Я зачекаю вас за дверима.  

Чоловік підвівся, і, навіть коли двері зачинилися за ним, мені здалося, що його присутність усе ще залишалася в кімнаті.  

Я сіла на ліжко і замислилася. Він сам, добровільно, запропонував провести день разом? Це продовження того, як він тоді загнав мене в кут, намагаючись змусити вгадати його вік?  

Я заплющила очі, і переді мною знову постав той день. Його губи, що торкалися моїх, його усмішка, насмішкуватий погляд, коли я так і не наважилася вдарити його…  

Все ж, його дії були … послідовними. Радимир справді намагався зблизитися зі мною, проте його спроби виглядали незграбними, неначе він не знав, як правильно виявити свої почуття. Можливо, це тому, що єдиною людиною, з якою він міг бути собою протягом багатьох років, був Володимир. Прокляття Гот'є де Сант Круа безперечно залишило свій відбиток на його душі. Чи не тому він так злякався, коли я сама взяла його за руку?

Я ловила себе на цих думках знову і знову, немов повторюючи про себе всі його спроби наблизитися, коли відкривала шафу. І ось, щойно я зняла вішак із сукнею, на підлогу впав складений папірець. 

Я машинально нахилилася, підняла його й розгорнула. Там було лише два слова: «Граф одержимий». Моє серце миттєво скоротилося — відчуття, якби хтось несподівано натиснув на нервову жилку, розбило ритм мого серця, і я ледве усвідомила, як опинилася на ліжку. Голова запаморочилася від цієї несподіванки.

Зоряна… Я востаннє бачила її два дні тому, коли вона говорила про сили диявола. Чи не могла вона залишитися тут, таємно спостерігаючи за всіма? От тільки, навіщо це їй? Вона ж відмовилась мені допомагати врятувати Радимира від прокляття, а тепер… це повідомлення… Невже відьма таким чином намагається звʼязатися зі мною?

Я стиснула щосили записку в руці. Якщо написане — правда… 

Відчуваючи, як усі мої сумніви перетворюються на палаючу тривогу, я швидко вдягнулася й побігла до кімнати Радимира, де мав бути Іван, але його там не було. Відчай і невизначеність стиснули мені груди, і я тихо прошепотіла:  

— Що ж тут насправді відбувається?  

— Вас щось турбує, панно? — швидко наздогнав мене Радимир.

Повернувшись до нього, я застигла. Здавалося, що в його очах не було зіниць, все було чорним.  

«Він одержимий», — ці слова пролунали в моїй голові, набуваючи нового сенсу. Те, що раніше здавалося мені проявом його дивакуватості, тепер було схожим на глибоку трагедію, яку він ніс у собі. 

Я просто зобов'язана його врятувати! Він не впорається із цим сам. Я допоможу йому, а потім.. надаю йому ляпасів і закрию на цілий день в одній кімнаті з Ладою. Нехай вивчає, як правильно поводитися із жінками! Бо нервів вже на нього не вистачає! 

— Я… Я…

— Ну ж бо, кажіть, що не так! Я багато, на що здатен! Вам варто лише побажати, — слова пролунали, як виклик, мовби він чекав, коли я відкриюсь йому.  

Та зробити це для мене було, як завжди, чимось важким. До того ж, я хотіла поговорити з іншим Радимиром, який був до цього. А не з тим, що стояв переді мною зараз. Цей лякав мене… 

Сказавши йому щось про те, що хочу з’їздити до батьків, я миттєво вибігла з його кімнати.  

Він же підійшов до столу, піднімаючи маленьке дзеркальце. Та коли воно опинилося перед ним, голос відображення прорвався крізь тишу:

— Ти всього лише прокляття, — почало воно, — не лізь в моє життя!

Проте граф відповів спокійно, з твердою ноткою впевненості у своїй правоті:

— Я маю право тут бути згідно давньої угоди. Ти ж і сам знаєш це, Радимире. Ти завжди розумів, що я щось значно більше, ніж звичайне прокляття. Ти постійно відчував мою присутність і тому не поспішав когось підпускати до себе близько, чи не так?

Його голос, сповнений суміші іронії і болю, відлунював у холодних стінах кімнати, де повітря насичувалося запахом старовинного воску та пилу. 

— Як же добре, що поруч був Володимир! Він виконує мою волю і навіть не усвідомлює цього. Завдяки його зусиллям тепер в тебе є наречена. Вона народить від тебе дитину. Потім у тебе з’являться онуки, і я назавжди залишусь із твоєю сім’єю, змінюючи тіла одне за одним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍