Rexana Keys - Заборонені почуття , Rexana Keys

З моменту мого приїзду минуло три місяці. Буденість остаточно допомогла мені розслабитися і прийняти ту ситуацію яка склалася. Я вже звикла до того, що Артем став важливою частиною мого життя. Ми почали зустрічатися, і я вже повністю була залежна від нього . Ми часто проводили час разом, їздили в невеличкі подорожі, ходили на прогулянки.Але цього разу щось пішло не так. Коли ми домовилися про зустріч, я була готова з нетерпінням чекати, але Артем чомусь затримувався, він завжди  попереджав мене , що ж сталося ?                                                                         

На вулиці ставало холодно, сніг почав повільно падати, вкриваючи все білим пухнастим покривалом. Я потирала руки, намагаючись зігрітися, і відчувала, як серце починає тремтіти від тривоги. Я вирішила набрати його номер, але чула лише короткі гудки. Це починало дратувати.  

Після кількох безуспішних спроб я вирішила, що краще сховатися від холоду в кав'ярні. Зайшовши всередину, я замовила чашку гарячого шоколаду і присіла за столик біля вікна. Часом я заглядала у телефон, сподіваючись побачити його ім'я на екрані. Водночас мене переповнювало відчуття непевності.                                                                          

Під час очікування я почала думати, чи все в порядку. Раптово на телефоні висвітилося ім'я Артур. Серце затупотіло, я швидко взяла слухавку.

— Де ти був? — запитала я, намагаючись стримати гнів у голосі. — Я чекала на тебе!                                   

— Привіт, Ніко, — почав він, — вибач, але в мене були термінові справи…                                                   

                                                                                                — Якщо твої справи важливіші за мене, тоді нам немає про що говорити! — відповіла я, не стримуючи емоцій. Я не знала, чому так розсердилася, але відчувала, що не хочу більше терпіти.                                                                                                                                                                                 

Я скинула слухавку, відчуваючи, як усередині все кипить. Телефон почав вібрувати — Артем телефонував ще кілька разів, але я не відповіла. Я просто сиділа за столиком, зазираючи у вікно, поки зовні сніг все ще падав, мовби природа розуміла мої переживання.                                            

Коли я повернулася додому, мої думки були в хаосі. Я почала роздягатися, знімаючи верхній одяг і скидаючи черевики. Під час цього ритуалу почуття провини і сорому охоплювали мене все більше. Я вирішила, що не маю права так поводитися.                                                                         

Раптом на телефон прийшло повідомлення від Артема.                                                                                

«Я через кілька хвилин буду біля твого будинку і чекатиму, поки ми не поговоримо».

 Це повідомлення викликало у мене мішані почуття. З одного боку, я була зла на нього, а з іншого — відчувала легкий сором за свій вчинок.  

Я не відповіла. Вирішила, що краще відволіктися. Але  через деякий час коли  починало темніти, я поглянула у вікно і побачила його машину. Він справді чекав. Мене охопило почуття незручності — чому я не могла спокійно поговорити?                   

Зрештою, зібравшись з силами, я швидко одягнулася. Коли я спустилася до виходу, знову відчула, як серце б’ється частіше. Я знала, що мала поговорити з Артуром, не відходячи від свого гордого настрою. Мені стало трохи соромно за те, як я відреагувала.                                                   

Вийшовши на вулицю, я підійшла до його автомобіля. Він стояв, нахилившись вперед, явно стурбований. Його очі зустрілися з моїми, і я помітила, як обличчя розслабилося.                           

Підійшовши ближче, я відкрила двері автомобіля і сіла всередину, закривши за собою двері. Внутрішній простір був теплим, і це додавало мені трішки спокою. Артур обійшов машину і сів на своє місце. Коли він дістав з заднього сидіння букет червоних троянд, серце моє стиснулося.        

— Вибач, — сказав він, простягнувши мені квіти, які виблискували яскравим кольором на фоні сірого зимового вечора.                                                  

— Де ти був? — спитала я, намагаючись стримати свій гнів. Тон мого голосу, напевно, звучав суворо.

— Мав термінові справи, — відповів він, опускаючи погляд.                                                            

У мені загорілося невдоволення. Справи? Яка ж це нісенітниця!                                                                    

— Які справи такі термінові? Чому ти навіть не попередив? — почала я, відчуваючи, як гнів переповнює мене.                                                             

Він зітхнув, відвертаючись, ніби збирався з думками.                                                                              

— Вчора мені зателефонував мій друг і попросив зустріти його в аеропорту. Я думав, що встигну повернутися, але його рейс затримали. У нього важка ситуація — його кинула дівчина, а я забув телефон у машині. Коли згадав, то одразу ж зателефонував, — пояснив він, і в голосі його почувалася справжня відчайдушність.                       

Мої гнівні емоції почали згасати, і на зміну їм прийшло розуміння. Я відчула, як в середині мене щось зворушило.                                                               

— Вибач мені, — тихо сказала я, намагаючись зустріти його погляд.                                                        

Артем усміхнувся мені, і його очі засіяли від розуміння. Цей момент між нами був наповнений емоціями, які просто не могли не вражати.