Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

     Поправляю сукню, що так старанно вибирала, і знову дивлюся у дзеркало. Сьогодні я йду на вечірку до Олі. Коли вона запитала, кого я візьму з собою, я, не вагаючись, згадала про Тараса, я відчуваю, що він саме той, з ким мені хочеться провести цей вечір. Тарас приїздить за мною вчасно, і він виглядає неймовірно привабливо у своїй простій темній сорочці та джинсах. Намагаюся не думати про те, що насправді відчуваю до нього. Я не можу, просто не можу! Мій розум кричить, що це неправильно, а серце підказує зовсім інше. 

— Привіт, Люсю! — усміхається Тарас, коли я виходжу з квартири. — Готова до вечірки? 

— Привіт! Так, готова, — відповідаю, намагаючись зберегти спокій. Ми сідаємо в його автомобіль, і я відчуваю, як по тілу проходить дрібне тремтіння. Коли ми прибуваємо до Олі, атмосфера вже наповнена світлом та сміхом. Звук музики лунає з відкритих вікон, і я відчуваю, як енергія вечірки заряджає мене. Оля виглядає чудово, у її очах світиться радість, і я не можу не посміхнутися, коли вона біжить до нас. 

— Люся! Тарас! Я так рада вас бачити! — вигукує вона, обіймаючи нас. Після чого подруга уважно розглядає Тараса й шепоче мені на вухо: 

— Справжній чоловік. Я б з ним закрутила.... 

Вечірка починається, і я намагаюся розслабитися. Оля презентує нам своїх друзів, ми сміємося, п’ємо, відчуваю, як атмосфера стає все більш невимушеною. Але чим більше часу минає, тим більше я помічаю, як Оля фліртує з Тарасом. Вона сміється над його жартами, торкається його плеча, в мені починають зароджуватися справжні ревнощі. 

— Тарас, я чула, що ти граєш на гітарі? Правда? — запитує Оля, її голос звучить так, ніби вона хоче його заохотити. 

— Так, трошки, — відповідає він, помічаю, як він усміхається, його обличчя світиться гордістю. Намагаюся відвернутися, але за кожним їхнім сміхом, за кожним дотиком я відчуваю, як у мені ще більше наростають ревнощі. Чому я це відчуваю? Адже це всього лише вечірка. Я повинна бути щасливою, але замість цього відчуваю, як моє серце мучить заздрість. 

— Люся, ти не хочеш спробувати гру на гітарі? — раптом запитує Тарас, повертаючи свою увагу до мене. Дивлюся на нього, бачу в його очах щиру зацікавленість. Наче він зовсім не помічає Олі, що знову підходить до нього. 

— Я… не знаю, — відповідаю, вагаючись. — Я ніколи не грала. 

— Нічого страшного! Просто спробуй, — підбадьорює він мене, відчуваю, як його підтримка знімає моє напруження. 

Підходжу до гітари, яку Тарас приніс з собою. Злегка тремтячими руками беру її, і намагаюся зіграти кілька акордів. Але мої думки знову блукають до Олі, яка стоїть поряд і стежить за нами з якоюсь жартівливою усмішкою на обличчі. 

— О, Люся, ти така талановита! — починає вона, і я на мить відволікаюся від Тараса. Але потім бачу, як Оля знову підходить до нього, й торкається його руки. 

— Може, ти навчиш її? — запитує вона, в її голосі відчувається певна грайливість. Я не можу терпіти це. Всередині мене панує справжній ураган. 

— Звісно! — відповідає Тарас, і його голос звучить так, якби він щойно потрапив у пастку. Я відчуваю, як мої пальці на гітарі починають стискатися від злості, намагаюся зосередитися. Пробую зіграти кілька простих акордів, на диво, це допомагає мені зосередитися. Але відчуття незручності не зникає. Чую, як Оля знову сміється над жартами Тараса, й це мене бісить. 

— Чому це так важко? — думаю, намагаючись знайти відповідь. Чому я відчуваю, як ревнощі заповнюють моє серце, наче бісова отрута? Відчуваю, як моє дихання стає важчим, а Тарас і Оля стають дедалі ближчими. Врешті-решт, я відкладаю гітару, витираю сльози, що підступають до очей. Не можу залишатися тут, дивлячись на те, як вони залицяються один до одного. 

— Вибачте, мені потрібно вийти на повітря, — кажу, намагаючись зберегти спокій. Не знаю, куди йду, але мені потрібно втекти. 

Від них. Від своїх почуттів. Швидко виходжу з кімнати, намагаючись не привертати до себе уваги. Відчуття, що я не можу справитися з емоціями, накриває мене, як хвиля. На вулиці повітря свіже, але в моїй голові все одно крутяться думки про Тараса й Олю. Невже вони запали одне на одного? Зупиняюся на сходах, намагаючись заспокоїтися. Слухаю, як музика лунає зсередини, моє серце стискається від болю. Чому я не можу просто бути щасливою за них? Чому ці ревнощі так гнітять мене? Тут, на вулиці, я можу трохи заспокоїтися. Закриваю очі, вдихаючи свіже вечірнє повітря, сподіваючись, що це допоможе мені зібратися з думками. Коли знову відкриваю очі, я помічаю, як Тарас виходить з будинку. Він виглядає стурбованим. 

— Люся! — вигукує він, підходячи до мене. 

— Що сталося? Ти виглядала так, ніби тобі погано.Чимось тобі допомогти? Як би ж він тільки знав, що мені дійсно погано. Що я згораю від ревнощів. 

— Я… просто трошки втомилася, — брешу, намагаючись усміхнутися, але по очах, напевно, помітно мою справжню тривогу. 

— Ти впевнена? — запитує він, в його очах я бачу щиру турботу. 

— Я не хотів, щоб ти почувалася незручно. Ці слова, наче ніж, пронизують моє серце. Знаю, що його турбота дружня, але в цю мить мені здається, що він мене розуміє. Я б хотіла, щоб він відчував до мене те ж саме, що і я до нього. Тоді було б простіше. 

— Можливо, мені просто потрібно трохи часу, щоб побути наодинці, — відповідаю, намагаючись звучати спокійно.