Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

визнав за обов’язок принести особисто данину пошани, але похопився й відчув, що це занадто. Скоса кинувши ще один погляд на все, що було в кімнаті, він відчув, що слова чеснота й виняткові властивості душі можна з успіхом замінити словами — економія і лад, і тому, перетворивши таким чином мову, він сказав, що, начувшись про економію його й виняткове керування маєтками, він визнав за обов’язок познайомитись і висловити особисто свою пошану. Звичайно, можна було б навести іншу кращу причину, але нічого іншого не навернулось тоді на думку.

На це Плюшкін щось промимрив собі крізь губи, бо зубів не було, що саме, не відомо, але, певне, зміст був такий: «А забрав би тебе чорт з твоєю пошаною!» Але тим що гостинність у нас у такій силі, що й скнара неспроможен переступити її законів, то він додав зразу ж дещо виразніше: «Прошу уклінно сідати!»

— Я давненько не бачу гостей, — сказав він, — та, признатися, в них мало бачу користі. Завели пренепристойний звичай їздити один до одного, а в господарстві й недогляд… та й коней їхніх годуй сіном! Я давно вже по обіді, а кухня в мене низька, препогана, і димар зовсім розвалився; почнеш топити, то ще пожежі наробиш.

«Он воно як! — подумав сам собі Чичиков. — Добре ж, що я в Собакевича перехопив ватрушку та шматок баранячого ребра».

— І такий препоганий анекдот, що сіна хоч би жмуток на господарстві! — провадив Плюшкін. — Та й справді, як прибережеш його? Земельки обмаль, мужик ледачий, робити не любить, думає, як би в шинок… так і дивись, підеш на старості літ під вікнами.

— А проте мені казали, — скромно зауважив Чичиков, — що у вас понад тисячу душ.

— Та хто це казав? А ви б, батечку, заплювали очі тому, котрий це казав! Він глузівник, видно, хотів пожартувати з вас. Ось славлять, тисячі душ, а піди-но полічи, то й нічого не злічиш! Останні три роки проклята гарячка виморила в мене здоровенний гурт мужиків.

— Скажіть! І багато виморила? — скрикнув Чичиков зі співчуттям.

— Так, поховали багатьох.

— А дозвольте дізнатись: скільки числом?

— Душ вісімдесят.

— Ні?

— Не буду брехати, батечку.

— Дозвольте ще спитати: адже ці душі, я гадаю, ви рахуєте з дня подання останньої ревізії?

— Це б іще слава Богу, — сказав Плюшкін, — та от лихо, що з того часу до ста двадцяти набереться.

— Справді? Аж сто двадцять? — скрикнув Чичиков і навіть роззявив трохи рот від здивування.

— Старий я, батечку, щоб брехати: осьмий десяток живу! — сказав Плюшкін. Він, здавалось, образився таким майже радісним вигуком. Чичиков помітив, що справді непристойна така безучасність до чужого горя і тому зітхнув тут же й сказав, що вболіває.

— Та ж вболівання в кишеню не покладеш, — сказав Плюшкін. — Ось біля мене живе капітан, чорт знає його, звідки взявся, каже — родич: «Дядечку, дядечку!» — і в руку цілує, а як почне вболівати, то так завиває, що вуха болять, з обличчя весь червоний: пінної[113], мабуть, на смерть держиться. Певне, згайнував грошики, служивши в офіцерах, або театральна акторка виманила, так от він і вболіває тепер!

Чичиков подбав пояснити, що його вболівання зовсім не такого роду, як капітанове, і що він не пустими словами, а ділом готовий довести його і, не відкладаючи справи далі, без усяких манівців, тут же виявив готовість узяти на себе обов’язок платити податки за всіх селян, що повмирали з таких нещасних випадків. Пропозиція, здавалось, зовсім вразила Плюшкіна. Він, виторопивши очі, довго дивився на нього й нарешті спитав:

— Та ви, батечку, чи не служили у військовій службі?

— Ні, — відповів Чичиков досить лукаво, — служив по штатській.

— По штатській? — перепитав Плюшкін і почав жувати губами, немов що-небудь їв. — Та як же? Це ж вам самим на збиток?

— Для втіхи вашої готовий і на збиток.

— Ах, батечку! Ах, добродійнику мій, — скрикнув Плюшкін, не помічаючи від радощів, що в нього з носа визирнув вельми некартинно тютюн, на зразок густого кофею, і поли халата, розкрившись, показали одежу не вельми пристойну для розглядання. — Оце потішили старого! Ах, Господи ти мій! Ах, святителі ви мої! — Далі Плюшкін і говорити не міг. Але не минуло й хвилини, як ця радість, що миттю показалась на дерев’яному обличчі його, миттю й погасла, немов її зовсім не бувало, і обличчя його знову прибрало турботного виразу. Він навіть утерся хусткою і, згорнувши її жужмом, почав нею водити собі по верхній губі.

— Як же, з дозволу вашого, щоб не розгнівити вас, ви за всякий рік беретеся платити за них подать? І гроші мені даватимете чи в казну?

— Та ми ось як зробимо: ми укладемо на них купчу так, мовби вони були живі і ви їх мені продали.

— Атож, купчу… — сказав Плюшкін, замислився і знову почав жувати губами. — Адже ж купчу, все це витрати. Приказні[114] такі безсовісні! Раніш, бувало, півкарбованцем міді відбудешся та мішком борошна, а тепер відсилай цілу підводу крупи та червоного папірця додай, отаке сріблолюбство! Я не знаю, як [священики] не звертають на це уваги; сказав би яке-небудь душеспасне слово! Адже що там не кажи, а проти [слова Божого] не встоїш.

«Ну, ти, я думаю, встоїш!» — подумав сам собі Чичиков і промовив тут же, що, з пошани до нього, він готовий узяти навіть витрати по купчій на свій кошт.

Почувши, що навіть витрати по купчій він бере на себе, Плюшкін зробив висновок, що гість мусить бути зовсім дурний і тільки прикидається, ніби служив по штатській, а, певне, був в офіцерах і вганяв за акторками. З усім тим він, одначе, не міг затаїти своєї радості й побажав усяких утіх не тільки йому, але навіть діткам його, не спитавши, чи були вони в нього, чи ні. Підійшовши до вікна, постукав він пальцями в шибку й гукнув: «Гей, Прошка!» За хвилину було чути, хтось убіг спохвату в сіни, довго порався там і стукав чобітьми, нарешті двері відчинились і ввійшов Прошка, хлопець років тринадцяти, у таких великих чоботях, що, ступаючи, мало не губив їх з ноги. Чому в Прошки були такі великі чоботи, це можна дізнатися зараз же: