Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

у Плюшкіна на всю двірню, скільки її було в домі, були одні тільки чоботи, які мусили завжди перебувати в сінях. Усякий кликаний до панських покоїв звичайно витанцьовував через увесь двір босий, але входячи в сіни, взував чоботи і вже так з’являвся в кімнату. Виходячи з кімнати, він залишав чоботи знову в сінях і рушав знову на власній підошві. Якби хто глянув з віконця осінньої пори, і особливо коли вранці починаються маленькі приморозки, то побачив би, що вся двірня робила такі стрибки, які навряд чи вдасться виробити на театрах найметкішому танцівникові.

— Ось гляньте, батечку, яка пика! — сказав Плюшкін до Чичикова, показуючи пальцем на Прошчине обличчя. — Дурний же, як дерево, а спробуй що-небудь покласти, вмить украде! Ну, чого ти прийшов, дурню? скажи чого? — Тут він зробив невеличку мовчанку, на яку Прошка відповів теж мовчанкою. — Настанови самовар, чуєш? та ось візьми ключа, та віддай Маврі, щоб пішла в комірку: там на полиці є сухар з паски, що привезла Олександра Степанівна, щоб подали його до чаю!.. Стривай, куди ж ти? Дурило! Ну, й дурило ж!.. Біс у тебе в ногах, чи що, свербить? Ти перше вислухай: сухар зверху, мабуть, попсувався трохи, так хай зішкребе його ножем, та кришок не кидає, а віднесе в курник. Та дивись ти, не заходь, брат, у комірку, а то я тебе, знаєш! — березовим віником, щоб смачніше! Ось у тебе тепер добрий апетит, та щоб ще був кращий! Тільки спробуй піти в комірку, а я тим часом з вікна дивитимусь… їм ні в чому не можна довіряти, — казав він далі, звернувшись до Чичикова, після того як Прошка забрався разом зі своїми чобітьми. Слідом за тим він почав і на Чичикова поглядати підозріло. Риси такої незвичайної великодушності почали йому здаватися неймовірними, і він подумав сам собі: «Адже чорт його знає, може, це просто хвалько, як усі ці мотяжки: набреше, набреше, щоб побалакати та напитися чаю, а потім і поїде собі!» А тому з обачності й разом бажаючи дещо випробувати його, сказав він, що непогано б укласти купчу якнайшвидше, бо, мовляв, усяко буває з людьми, сьогодні живий, а завтра й Бог відає.

Чичиков виявив готовість укласти хоч цю ж хвилину й зажадав тільки списка всіх селян.

Це заспокоїло Плюшкіна. Помітно було, що він надумував щось зробити, і дійсно, взявши ключі, наблизився до шафи і, відімкнувши дверці, нишпорив довго між склянками й чашками і нарешті промовив:

— От же не знайдеш, а в мене був славний лікерчик, якщо тільки не випили! народ такі злодії! А ось хіба це не він? — Чичиков побачив у руках його карафку, що вся була в пилу, як у фуфайці. — Ще покійниця робила, — провадив Плюшкін, — мошенниця-ключниця зовсім була його закинула і навіть не заткнула, каналія! Кузьки і всяка погань були поналазили туди, але я все сміття повиймав, і тепер ось чистенька; я вам наллю чарочку.

Але Чичиков подбав відмовитись від такого лікерчика, сказавши, що вже і пив, і їв.

— Пили вже і їли! — сказав Плюшкін. — Та, звичайно, доброго товариства людину хоч де пізнаєш, він не їсть, а ситий; а як отакий який злодійчук, так його скільки не годуй… От хоч би капітан приїде: «Дядечку, каже, дайте чогось поїсти!» А я йому такий дядечко, як він мені дідусь. У себе дома їсти, мабуть, нічого, так от він і тиняється… Так вам же потрібен реєстрик усіх цих дармоїдів? Як же, я ніби знав, усіх їх списав на окремий папірець, щоб при першому поданні ревізії усіх їх викреслити.

Плюшкін надів окуляри й почав ритися в паперах. Розв’язуючи всякі пачки, він почастував гостя таким пилом, що той чхнув. Нарешті витяг папірця всього списаного кругом. Селянські імена всипали його тісно, як мошка. Були там усякі: і Парамонов, і Піменов, і Пантелеймонов, і навіть визирнув якийсь Григорій Доїжджай-не-доїдеш; усіх було понад сто двадцять. Чичиков посміхнувся, побачивши таку численність. Сховавши його в кишеню, він зауважив Плюшкінові, що йому треба буде для укладання купчої приїхати в місто.

— У місто? Та як же? А дім як залишиш? У мене ж народ або злодій, або мошенник: за день так обберуть, що й каптан ні на чому буде повісити.

— Так чи не маєте когось знайомого?

— Та кого ж знайомого? Усі мої знайомі перемерли або роззнайомились… Ах, батечку! як не мати, маю! — скрикнув він. — Адже знайомий сам голова, їздив навіть за старих літ до мене, як не знати! однокоритники були, разом по парканах лазили! як незнайомий? такий вже знайомий!.. Так чи не до нього й написати?

— Та звичайно, до нього!

— Як же, там такий знайомий! у школі були приятелі…

І на цьому дерев’яному обличчі раптом пролинув якийсь теплий промінь, виявилось не почуття, а якийсь блідний відбиток почуття, явище, подібне до несподіваної появи на поверхні вод тонущего, який викликав радісний крик у юрбі, що обступила берег. Але даремно зраділі брати й сестри кидають з берега мотузку й чекають, чи не вирине знову спина або стомлені борнею руки, — поява була остання. Глухо все, і ще страшніша й порожніша стає після того затихла поверхня дзеркальної стихії. Так і обличчя Плюшкіна слідом за почуттям, що на мить пролинуло по ньому, стало ще бездушнішим і ще ницішим.

— Лежала на столі чвертка чистого паперу, — сказав він, — та не знаю, де заподілась: люди в мене такі непутящі! — Тут він почав заглядати і під стіл, і на стіл, нишпорив скрізь і нарешті закричав: «Мавро, а Мавро!» На поклик з’явилась жінка з тарілкою в руках, на якій лежав сухар, уже знайомий читачеві. І між ними відбулася така розмова:

— Де ти поділа, розбійнице, папір?

— Їй-богу, пане, не бачила, опріч невеличкого клаптичка, яким зволили прикрити чарку.

— А от я по очах бачу, що підцупила.

— Та нащо ж би я підцупила? Мені ж користі з нього ніякої; неписьменна я.

— Брешеш, ти занесла паламарчукові: він трохи тямить, так ти йому й занесла.

— Та паламарчук, коли схоче, так дістане собі паперу. Не бачив він вашого клаптика!

— От зажди-но: на Страшному суді чорти припечуть тебе за це залізними гаками! Ось побачиш, що припечуть!

— Та за що ж припікати, коли я не брала