по всіх кінцях свого господарського павутиння. Занадто сильні почуття не відбивались у рисах обличчя його, але в очах було видно розум; досвідченістю і знанням світу була перейнята мова його, і гостеві було приємно його слухати; привітна й говірка господиня славилася хлібосольством; назустріч виходили дві миловидні дочки, обидві біляві й свіжі, як троянди; вибігав син, спритний хлопчина, і цілувався з усіма, мало звертаючи уваги на те, радий чи не радий був цьому гість. У домі були відчинені всі вікна, антресолі були зайняті квартирою вчителя-француза, що прегарно голився і був великий стрілець: приносив завжди на обід тетірок або качок, а іноді й самі тільки горобині яйця, з яких замовляв собі яєшню, бо більше в цілому домі ніхто її не їв. На антресолях жила також його компатріотка[112], вихователька двох дівчат. Сам хазяїн з’являвся до столу в сурдуті, хоч трохи приношеному, але охайному, лікті були в порядку, ніде ніякої латки. Але добра хазяйка померла; частина ключів, а з ними й дрібного клопоту, перейшла до нього. Плюшкін став турботніший і, як усі вдовці, підозріливіший і скупіший. На старшу дочку, Олександру Степанівну, він не міг у всьому покластися, та й мав рацію, бо Олександра Степанівна скоро втекла з штабс-ротмістром бог відає якого кавалерійського полку і обвінчалася з ним десь нашвидку в сільській церкві, знаючи, що батько не любить офіцерів з чудного упередження, ніби всі військові — картярі й мотяжки. Батько послав їй на дорогу прокльон, а переслідувати не турбувався. У домі стало ще порожніше. У власнику стала помітно виявлятися скупість; вірна подруга її, сивина, що блиснула в шерсткому волоссі, допомогла їй ще більше розвинутись; учитель-француз був відпущений, бо синові прийшов час на службу; мадам була прогнана, бо виявилась не безгрішною у викраді Олександри Степанівни. Син, будучи посланий до губернського міста за тим, щоб дістати в палаті, на батькову думку, служби істотної, вступив натомість до полку і написав до батька вже після свого вступу, просячи грошей на обмундирування; вельми природна річ, що він одержав на це те, що зветься в простолюдді дуля. Нарешті остання дочка, що залишилася з ним у домі, померла, і старий опинився сам сторожем, охоронцем і володарем своїх багатств. Самотнє життя дало ситу поживу скупості, що, як відомо, має вовчий голод і чим більше пожирає, тим стає невситиміша; людські почуття, які й так не були глибокі, міліли щохвилини, і кожного дня щось утрачалося в цій зношеній руїні. І от трапилося ж під таку хвилину, неначе навмисне, на потвердження його думки про військових, що син його програвся в карти; він послав йому від щирого серця свій батьківський прокльон і ніколи вже не цікавився знати, існує він на світі чи ні. З кожним роком більше зачинялися вікна в його будинку, нарешті залишилось тільки двоє, з яких одне, як уже бачив читач, було заліплене папером; з кожним роком уникали з очей більше й більше головні частини господарства, і дрібний погляд його звертався до папірців та пір’їнок, що він збирав у своїй кімнаті; непоступливішим ставав він до покупців, що приїжджали забирати в нього господарські вироби; покупці торгувались і нарешті кидали його зовсім, сказавши, що це біс, а не людина; сіно й хліб пріли; скирти й стоги обертались на чистий гній, хоч розводь на них капусту; борошно в підвалах перетворилось на камінь, і треба було його рубати; до сукон, полотен і домашніх матерій страшно було й доторкнутись; вони обертались на порох. Він уже позабував сам, скільки в нього було чого, і пам’ятав тільки, в якому місці стояла в нього в шафі карафка з недопитком якоїсь настоянки, на якій він сам зробив позначку, щоб ніхто злодійським чином її не випив, та де лежало пірце або сургучик. А тим часом у господарстві дохід збирався по-давньому: стільки ж чиншу мусив принести мужик, таким же приносом горіхів обкладена була всяка баба, стільки ж сувоїв полотна повинна була наткати ткаля — все це звалювалось у комори, і все ставало гнилизною й проточиною, і сам він обернувся нарешті на якусь проточину на людстві. Олександра Степанівна якось приїжджала двічі з маленьким синком, випробовуючи, чи не можна що-небудь одержати, видно похідне життя зі штабс-ротмістром не було таке принадне, яким здавалось до весілля. Плюшкін, проте, її простив і навіть дав маленькому внучкові погратись якогось ґудзика, що лежав на столі, але грошей нічого не дав. Удруге Олександра Степанівна приїхала з двома малятками й привезла йому паску до чаю та нового халата, бо в батенька був такий халат, що на нього дивитись не тільки було совісно, але навіть і соромно. Плюшкін приголубив обох унуків і, посадивши їх собі одного на праве коліно, а другого на ліве, погойдав їх зовсім так, немов вони їхали на конях; паску й халат узяв, але дочці нічогісінько не дав. З тим і поїхала Олександра Степанівна.
Отже, ось якого роду поміщик стояв перед Чичиковим! Треба сказати, що подібні явища рідко трапляються на Русі, де все любить скоріше розгорнутись, ніж звинутись, і тим разючіше буває воно, що тут же в сусідстві нагодиться поміщик, який гуляє на всю широчінь російського молодецтва й панства, який пропікає, як то кажуть, наскрізь життя. Небувалий проїжджий спиниться з подивом перед його житлом, не розуміючи, який володарний принц опинився зненацька серед маленьких темних власників: палацами дивляться його білі кам’яниці з незчисленною силою димарів, бельведерів, флюгерів, оточені стадом флігелів, всякими помешканнями для приїжджих гостей. Чого тільки немає в нього? Театри, бали, всю ніч сяє прибраний вогнями й каганчиками, оголошений громом музики сад. Півгубернії вичепурено й весело гуляє під деревами, і нікому не з’являється дике й загрозливе в цьому насильному освітленні, коли театрально вискакує з гущавини дерев осяяна підробленим світлом гілка, позбавлена своєї яскравої зелені, а вгорі темніше і суворіше, і у двадцятеро грізніше з’являється через це нічне небо, і, далеко тріпочучи листям у високості, відходячи глибше в непробудний морок, обурюються суворі вершини дерев на цей оманний блиск, що освітлив знизу їхнє коріння.
Вже кілька хвилин стояв Плюшкін, не мовлячи ні слова, а Чичиков усе ще не міг почати розмови, відвернутий як виглядом самого хазяїна, так і всього того, що було в його кімнаті. Довго не міг він придумати, якими б словами пояснити причину своїх відвідин. Він уже хотів був висловитись у такому дусі, що, начувшись про чесноту й високі властивості душі його,
