Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

більша лісового горіха, відламана ручка крісла, чарка з якоюсь рідиною і трьома мухами, накрита листом, шматочок сургучика, шматочок десь піднятої ганчірки, два пера[108], вимазані в чорнило, висохлі як у сухотах, зубочистка, зовсім пожовкла, якою хазяїн, може, копирсав у зубах своїх ще до навали на Москву французів.

По стінах навішано було вельми тісно й недоладно кілька картин: довгий пожовклий гравюр[109] якоїсь битви з величезними барабанами, гарматами, кричущими солдатами в трикутних капелюхах і тонучими кіньми, без скла, вставлений у раму червоного дерева з тоненькими бронзовими смужками й бронзовими ж кружечками на ріжках. Поряд з ними займала півстіни величезна почорніла картина, писана олійними фарбами, що зображувала квіти, фрукти, розрізаний кавун, кабанячу морду й качок, що висіли вниз головою. З середини стелі висіла люстра в полотняному мішку, яка від пилу зробилась подібно до шовковичного кокона, де сидить червак. У кутку кімнати була навалена долі купа того, що грубіше і недостойне лежати на столах. Що саме було в тій купі, розібрати було важко, бо пилу в ній було так рясно, що руки всякого, хто торкався, ставали схожими на рукавички; помітніше від іншого вистромлялися звідти уламок дерев’яної лопати й стара підошва з чобота. Ніяк би не можна було сказати, що в цій кімнаті мешкала жива істота, коли б не сповіщав про її перебування старий зношений ковпак, що лежав на столі. Поки він розглядав усю чудну її оздобу, відчинились бокові двері й ввійшла та сама ключниця, яку зустрів він на подвір’ї. Але тут побачив він, що це був скоріше ключник, ніж ключниця: ключниця принаймні не голить бороди, а цей, навпаки, голив і, здавалось, досить рідко, бо все підборіддя з нижньою частиною щоки скидалось у нього на шкребло з залізного дроту, яким чистять на стайні коней. Чичиков, надавши запитального виразу обличчю своєму, чекав з нетерпінням, що хоче сказати йому ключник. Ключник теж зі свого боку чекав, що хоче йому сказати Чичиков. Нарешті останній, здивований таким чудним непорозумінням, наваживсь запитати:

Тут герой наш мимоволі відступив назад…

— Що ж пан, у себе, чи що?

— Тут хазяїн, — сказав ключник.

— Де ж? — повторив Чичиков.

— Чи ви сліпі, батечку, чи що? — сказав ключник. — Ото! Адже ж хазяїн — я!

Тут герой наш мимоволі відступив назад і глянув на нього пильно. Йому траплялося бачити немало всякого роду людей, навіть таких, яких нам з читачем, може, ніколи не доведеться бачити; але такого він ще не бачив. Обличчя його не являло нічого особливого: воно було майже таке, як у багатьох худорлявих стариків; одне тільки підборіддя виступало дуже далеко вперед, так що він мусив щоразу закривати його хусткою, щоб не заплювати; маленькі очиці його не погасли і бігали з-під високо порослих брів, як миші, коли висунувши вуха і моргаючи вусом, вони дивляться, чи не затаївся де кіт або пустун-хлопчисько, і нюхають підозріло саме повітря. Далеко визначніше було вбрання його. Ніякими засобами й стараннями не можна б докопатись, з чого змайстрований був його халат: рукава й передні поли так заялозились і залиснілись, що скидалися на юхту, яка йде на чоботи; замість двох, теліпалось чотири поли, з яких клаптями лізла вата. На шиї в нього теж було пов’язане щось таке, чого не можна було розібрати: чи панчоха, чи підв’язка або, може, начеревник, тільки ніяк не краватка. Одне слово, якби Чичиков зустрів його, отак причепуреного, десь під церковними дверима, то, мабуть, дав би йому гріш, бо на честь героя нашого треба сказати, що серце він мав жалісливе і ніяк не міг утриматись, щоб не подати бідній людині мідний гріш. Але перед ним стояв не жебрак, перед ним стояв поміщик. У цього поміщика було понад тисячу душ, і спробував би хто знайти у кого іншого стільки хліба зерном, борошном і просто в скиртах, у кого б комори, клуні й сушарні захаращені були такою безліччю полотен, сукон, смухів, вироблених і сирових, сушеної риби і всякого овощу та губ. Заглянув би хто до нього на робочий двір, де наготовлено було про запас усякого дерева, всякого посуду, ніколи не вживаного, — йому б здалося, чи не потрапив він часом у Москву на дров’яний двір, куди щодня вирушають розторопні тещі й свекрухи, з куховарками позаду, робити свої господарські запаси, і де горами біліє всяке дерево — шите, точене, стругане й плетене: бочки, перерізи й цебра, барильця, джбани з носиками і без носиків, побратими, сита й підситки, микальниці[110], куди баби кладуть свої мички[111], і інший мотлох, короби з тонкої, гнутої осики, кошики з плетеного луб’я і багато всього, що йде на потребу багатої і бідної Русі. Нащо б, здавалось, потрібна була Плюшкінові така гибель цих виробів? За все життя не довелося б їх ужити навіть на два такі маєтки, як у нього; але йому й цього здавалось мало. Не задовольняючись цим, він ходив ще кожного дня по вулицях свого села, зазирав під містки, під перекладини і все, що тільки траплялось йому, — стара підошва, баб’яча ганчірка, залізний цвях, глиняний черепок, — усе тягнув до себе й складав у купу, що Чичиков помітив у кутку кімнати. «Он уже рибалка вийшов на полювання!» — казали мужики, коли бачили, як він ішов по здобич. І справді, після нього не було чого замітати вулицю: трапилось проїжджому офіцерові загубити острогу — острога ця вмить спроваджувалась у відому купу; коли баба, як-небудь заґавившись біля колодязя, забувала відро, він підхоплював і відро. А втім, коли мужик помічав і виявляв його тут же, він не сперечався і віддавав вкрадену річ; та коли тільки вона потрапляла в купу, то вже по всьому: він божився, що річ його, куплена ним отоді й он у того або дісталася від діда. У кімнаті своїй він піднімав з підлоги все, що тільки бачив: сургучик, клаптик папірця, пір’їнку, — і все це клав на бюро або на віконце.

А був же час, коли він тільки був ощадливим хазяїном! Був жонатий і сім’янин, і сусіда заїжджав до нього пообідати, слухати і вчитись у нього господарювання та мудрої скупості. Усе йшло жваво і відбувалось розміреним ходом: рухалися млини, валюші, працювали сукняні фабрики, столярні верстати, прядильні; скрізь усього наглядало зірке око хазяїна і, як працьовитий павук, бігав клопітливо, але розторопно