Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

в багатьох місцях рядами величезні скирти хліба, що застоювались, як видно, довго: кольором скидались вони на стару, погано випалену цеглу, на верхів’ї їх росла всяка погань і навіть кущ причепився збоку. Хліб, як видно, був панський. З-за хлібних скирт і ветхих дахів підносились і мигтіли в чистому повітрі то праворуч, то ліворуч в міру того, як бричка робила повороти, дві сільські церкви, одна коло одної — занедбана дерев’яна і кам’яна, з жовтенькими стінами, облуплена, потріскана. Частинами почав показуватись панський будинок і нарешті глянув увесь у тому місці, де низка хат перервалась і намість них залишився пустирем город або капусник, обведений низькою, місцями поламаною огорожею. Якимсь спорохнілим інвалідом дивився цей чудний замок, довгий, довгий надмірно. Місцями був він на один поверх, місцями на два; на темному даху, що не скрізь надійно боронив його старість, стриміло два бельведери, один проти одного, обидва вже похитнуті, позбавлені фарби, що колись укривала їх. Стіни будинку показували місцями голе танкове риштування і, як видно, багато зазнали від усяких негод, дощів, вихрів та осінніх змін. З вікон тільки двоє були розчинені, решта були заставлені віконницями або навіть забиті дошками. Ці двоє вікон, з свого боку, теж були підсліпуваті, на одному з них темнів наліплений трикутник з синього цукрового паперу.

Старий просторий сад, що тягнувся позад будинку, виходив за село і потім зникав у полі, зарослий і занехаяний, тільки один відсвіжував це просторове село і один був цілком мальовничий у своєму картинному занедбанні: зеленими хмарами й неправильними трепетолистими банями лежали на небесному обрії з’єднані верховіття розбуялих на волі дерев. Білий колосальний стовбур берези, позбавленої верхівки, відламаної бурею чи грозою, здіймався з цієї зеленої гущавини і круглився в повітрі, як правильна мармурова блискуча колона; косий гострий злам його, яким він закінчувався вгорі замість капітелі[106], темнів на сніжній білості його, як шапка або чорний птах. Хміль, що глушив унизу кущі бузини, горобини та ліщини і пробіг потім по вершку всього частоколу, вибігав нарешті вгору і обвивав до половини зламану березу. Досягши середини її, він звисав звідти вниз і починав уже чіпляти верхів’я інших дерев або ж висів у повітрі, зав’язавши кільцями свої тонкі, чіпкі гачки, легко колихані повітрям. Місцями розступалися зелені хащі, осяяні сонцем, і показували неосвітлену між ними заглибину, що зяяла, як темна паща; вона була вся огорнута тінню, і ледве-ледве мріли в чорній глибині її: вузенькою стрічкою стежка, обвалене поруччя, покривлена альтанка, дуплястий дряхлий стовбур верби, сивий чагарник, що густою щетиною вистромляв з-за верби посохлі від страшної глушини, поплутані й перехрещені листя й сучки; і, нарешті, молода гілка клена, що простягла збоку свої зелені лапи-листки, під один з яких, забравшись бог відає яким чином, сонце обертало його раптом на прозорий та вогнистий, чудово сяючий у цій густій темряві. Осторонь, біля самого краю саду, кілька високорослих, не врівень з іншими, осокорів піднімали величезні воронячі гнізда на тремтливі свої верхів’я. На деяких з них надламані і ще не зовсім відпалі гілки звисали вниз разом з посохлим листям. Одно слово, усе було гарне, як не вигадати ні природі, ні мистецтву, як буває тільки тоді, коли вони об’єднаються разом, коли по згромадженій, часто без пуття, праці людини пройде остаточним різцем своїм природа, полегшить важкі маси, знищить грубо помітну правильність і жебрацькі дірки, крізь які прозирає неприхований голий план, і надасть чудової теплоти всьому, що утворилось у холоді розміреної чистоти та охайності.

Зробивши один чи два повороти, герой наш опинився нарешті перед самим будинком, що здавався тепер ще сумнішим. Зелена цвіль вкрила ветхе дерево на огорожі й воротах. Натовп будівель — людських[107], комор, льохів, що видимо хилилися, сповнював двір; біля них праворуч і ліворуч видно було ворота до інших дворів. Усе говорило, що тут колись господарство текло у великому розмірі, і все дивилося нині похмуро. Нічого не помітно було оживлюючого картину: ні відчинюваних дверей, ні людей, що звідкись виходили б, ніякого живого клопоту й турбот у домі! Самі тільки головні ворота були розчинені, та й то тому, що в’їхав мужик з навантаженим возом, укритим рогожею, показавшись ніби навмисне для оживлення цього вимерлого місця, — іншим часом і вони були б замкнуті наглухо, бо в залізній клямрі висів замок-велетень. Біля однієї з будівель Чичиков незабаром помітив якусь постать, що почала перекорятися з мужиком, який заїхав возом. Довго він не міг розпізнати, якої статі була постать — баба чи мужик. Одяг на ній був зовсім не визначений, схожий дуже на жіночий капот, на голові ковпак, які носять сільські дворові баби; один тільки голос видався йому дещо хрипким для жінки. «Ой, баба!» — подумав він сам собі й зразу ж додав: «Ой, ні!» — «Звичайно, баба!» — нарешті сказав він, роздивившись пильніше. Постать зі свого боку дивилася на нього теж пильно. Здавалось, гість був для неї навдивовижу, бо вона оглянула не тільки його, а й Селіфана, і коней, починаючи з хвоста до морди. По ключах, що висіли в неї за поясом, і з того, що вона лаяла мужика досить крутими словами, Чичиков виснував, що це, певне, ключниця.

— Слухай, матінко, — сказав він, виходячи з брички: — що пан?..

— Немає дома, — перебила ключниця, не чекаючи кінця запитання, і потім, хвилину згодом, додала: — А що вам треба?

— Маю справу.

— Ідіть у кімнату! — сказала ключниця, відвернувшись і показавши йому спину всю в борошні, з великою діркою трохи нижче.

Він вступив у темні широкі сіни, з яких подуло холодом, як з льоху. З сіней потрапив до кімнати, теж темної, ледве-ледве осяяної світлом, що виходило з широкої щілини внизу дверей. Відчинивши ці двері, він нарешті опинився у світлі і був вражений картиною безладдя. Здавалось, ніби в домі відбувалося миття підлог і сюди на час нагромадили всі меблі. На одному столі стояв навіть поламаний стілець і поруч нього годинник із зупиненим маятником, до якого павук уже припасував павутиння. Тут же стояла прихилена боком до стіни шафа зі старовинним сріблом, карафками й китайською порцеляною. На бюрі, викладеному перламутровою мозаїкою, що місцями вже випала й лишила після себе тільки жовтенькі рівчачки, наповнені клеєм, лежало безліч усякої всячини: купа списаних дрібно папірців, накритих мармуровим позеленілим пресом з яєчком зверху, якась старовинна книга в шкіряній оправі з червоним обрізом, цитрина, зовсім висохла, на зріст не