Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

— Сказала та, яка кинула в інваліда його ж палицю.

— Нічого собі пам'ять. — вигукую.

Деймон сміється. Ще одну руку кладе на потилицю й притягує ближче, щоб поцілувати.

— Я пам'ятаю все, що стосується тебе, Ліліт. 

***

Якби Леонард Поузі сказав мені, що одного зимового вечора його син стане моїм, я б розсміялася в чоловіче обличчя. Якби при першій зустрічі з Деймоном, я уявила щось подібне, то обов'язково позбавила б себе страждань. Але ж ні. Весь час я мучила власне серце тортурами через любов до Деймона й усвідомлення про діру між нами й нашими статусами. Одна Леона Мартель явно відчувала більше. Як вона тоді сказала: я закохана у нього і буду боротися? Здається, тут бабуся славнозвісного Евана Флінна дещо прогадала, бо це чомусь Деймон почав боротьбу за мене. Навіть більше, він скоїв таке, про що мовчатиму довіку. 

Зимові дні вперше не викликають страху. Все просто — я не виживаю, нарешті я живу. Я завжди знала, що доброти у Деймоні значно більше, ніж гніву чи іншого лайна, яким він годує решту світу. Знала, що всередині цей хлопчик пошрамований життям, попри молодий вік. Бачила те, чого не бачили інші, навіть славнозвісна Айла, яка знала його значно більше часу. 

Тепер же знання справжньої сутності Поузі видно наяву. Мама переїхала у новий дім неподалік від Едему, який він змусив прийняти. Лейла лікується, і вперше у мене з'являється надія, адже нарешті лікарі дають кращий прогноз, ніж раніше. З зарплати частину грошей під Різдво привожу Айзеку. Його ситуація не простіша, батько гірший за мого, але живе з ним, а мама втратила роботу. Спершу не кажу Деймону, але коли приїжджаю до свого старого дому на таксі, помічаю за рогом знайомий мотоцикл. Хитаю головою ховаючи усмішку. Ну звісно, як він може відпустити власну тінь у район, куди таксі не завжди хоче їхати? 

Айзек очікує на ґанку старого дому. Оглядаю його волосся й  синці під очима.

— Все так погано? — питання злітає замість вітання.

Друг втомлено зітхає. Його тато, на відміну від мого, не помер десь за рогом від надлишків заборонених речовин. 

— Гірше, ніж зазвичай.

Присідаю навпроти нього. Кладу руки на коліна змушуючи глянути у мої очі. Айзек не хоче, він у відчаї, і мені страшенно болить за нього. 

— Мама хвора, — додає. 

— О, Айзек, — м'яко шепочу. Дістаю з сумки пакунок в якому захована велика частка зарплати. — Тримай. Ви можете з мамою пожити тут, або… — обережно скошую погляд на Деймона. Він, мабуть, вважає, що я не впізнала його? Втім, річ не у цьому. Я хочу знати чи дозволить пожити Айзеку у домі, який подарував. 

— Справді? — друг одразу хапається за рятівну соломинку.

— Справді. Тільки татові не кажіть.

Айзек обіймає мене. Ривком притягує та тихо схлипує, ховаючи скупі чоловічі сльози на моїй куртці. Починає падати сніг. Лапатий, схожий на пластівці. Його білизна хоч трішки приховує потворність нашого рідного району. 

— Я віддам, — бурмотить. — Маму вилікую, може вдасться знайти кращу роботу, а не підробіток.

— Все нормально. 

Мабуть, Поузі не витримує. Крокує від мотоцикла до нас тримаючи шолом під пахвою. Увесь у чорному, крок впевнений, немов він володіє світом, а не просто “Тріо компані”. Дійшовши, сідає поруч з Айзеком. Темно-сині очі запитально оглядають, затримуються на моїх губах. Він ліниво облизує власні губи, а я ховаю погляд, сповнений жару. 

— Щось сталося? 

— В Айзека мама хвора, — намагаюся, щоб голос був спокійним. — Проблеми з фінансами. 

— Можу влаштувати на роботу, — Поузі хитро всміхається. — Потрібен помічник з моїми електрокарами. 

— Справді? — голос мого друга вперше наповнюється надією.

— Доведеться пройти випробувальний термін, якщо зарекомендуєш себе, залишишся. 

— Дякую! Так! Я згоден на все! — натхненно вигукує. 

Я сміюся, Айзек тисне руку Деймону, на що він реагує так, ніби не дав тільки що шанс людині жити, а не виживати.

— Та годі, — вперше помічаю сором'язливість в броні Поузі. — Все залежить від тебе.

— Я б ніколи не зміг потрапити у “Тріо”, якби не ти, яке годі, я винен буду до віку, якщо залишуся.

— Перехвалиш Деймона, — лукаво коментую, — запишається собою.

— Є чим, — із захватом лунає від друга.

Починає темніти. Краєм ока помічаю спалахи синього та червоного, потім чутно звуки патрульних поліцейських. Раптом дзвонить мама, відповідаю на дзвінок відходячи від хлопців на кілька кроків. 

— Так, мам.

— Ти бачила новини? — налякано запитує вона.

— Ні, я з Айзеком. Щось сталося? 

— Деймона розшукують.