Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Глава 19

Мій світ тоне, тільки тепер поглинає не та чорна субстанція, котра робила це щоразу, як Деймон був з Айлою. Тепер вона білосніжна, наповнена щастям, радістю, бажанням палати подібно вогню й, світити подібно зірці. Вона навколо мене, у мені, у нас… Губи Деймона накривають мої й цей вибух не зрівняти ні з чим. Все просто, минулі поцілунки були іншими, вимушеними, сповненими бажань відштовхнути мене, а не притягнути. Тоді Поузі мріяв, щоб я щезла разом з усім світом. Тепер я уособлюю цей світ. Неперевершені емоції. Відчуття. Мене накриває разом з ним. 

В мить, коли язики сплітаються: вибухають світи, народжуються цивілізації, космос не стоїть на місці, а продовжує грати з планетами подібно м'ячикам. В мить, коли наші тіла починають відчувати одне одного: ріки змінюють річища, а океани накривають цунамі цілі міста. І ця мить прекрасна.

Мій видих поглинає рот Деймона. Його руки обхоплюють мою талію. Божевільне, нестримне, гаряче й голодне відчуття пожирає обох. А ще усвідомлення — він знищив заради мене. А я готова заради нього на усе. Буквально на усе. 

Здається, якби зараз світ почав помирати, ніхто з нас не звернув би уваги, бо ми є одне в одного. Яка різниця чому прийшов кінець, якщо у нас лише початок? 

Я дихаю ним. Стаю частинкою того особливого шоколадного запаху тіла повністю розчиняючись у ньому. 

Я помираю для нього. Стаю його колисковою, котра лунає перед кінцем.

Я народжуюся для нього. Стаю тим світлом, що бачить немовля, коли прагне потрапити у наш світ.

Я струм, а він провідник. 

Я небо, а він сонце.

Я земля, а він усе живе на ній. 

Я планета, а він мій космічний простір. 

— Будь ласка, — скиглю.

Деймон усе розуміє. Він завжди вмів відчувати мене краще за інших. Одна секунда, сильні руки підхоплюють моє тіло. Ще секунда і ми у його спальні, на темних простирадлах, які так схожі на його колір очей. А потім ще, і наші тіла шкіра до шкіри, дозволяючи порам вдихати запах іншого. 

Кожний дотик Поузі схожий на спалах наднової. Кожний дотик веде по шкірі струмом у двісті двадцять й викликає землетрус у свідомості. У вухах дзвенить від напливу емоцій. Тіло горить від бажання. Потребує. Благає. Просить. 

Деймон нависає наді мною. Мовчазне запитання дозволу. Він знає, що довелося пережити, і чесно кажучи, я вважала, що ніколи не зможу відчувати на собі чоловічі дотики. Але, звісно ж, це не стосується Деймона. Він така ж рана, як і я — суцільна. Він такий же пошрамований, як і я. Він те, що дозволяє бути його тінню. Його частинкою. Його половинкою.

Я відповідаю згодою цілуючи його. Веду кінчиками пальців по могутній спині кайфуючи від оксамитової шкіри. Неземна насолода відчувати силу, твердість м'язів. І знати — все це раптом подароване мені. 

Нова секунда, що стає вічністю, перетворює час на щось неважливе. Непотріб, якого ми уникаємо, бо самі керуємо всім. Бо ми і є все. Рухи Деймона повільні, сповнені насолоди. Дотики й поцілунки наповнюють силою. Він, немов бачить, що я пуста без нього, й перетворює мене на повну. Вливає енергію, яка залишила в останні тижні. Кріпить крила, котрі дозволять бути ким завгодно. Чіпляє ріжки, точно знаючи, що я не мила крихітка, що любить просто гроші та красивих чоловіків. Ми з ним пройшли достатньо, щоб відчувати справжні емоції одне одного. Як я знаю сутність Деймона, так він знає мою. 

Пік вершини наповнює втомою й задоволенням. Кайф змішаний з ейфорією. Моє тіло уособлення заборонених речовин від яких у судинах солодка патока замість крові. Деймон лягає поруч й притягує до себе. Я закидаю ногу на нього. Немає сорому. Яка мова про нього, якщо він бачив мене різною? 

— Не думав, що моя маленька демониця така палка, — ліниво лунає. — Ти справжній вибух, Ліліт.

Тихесенько сміюся. Кусаю його за плече.

— Великому дияволу до пари.

Тепер черга Деймона сміятися.

— Вірно. До пари. — виділяє останні слова. — Я пам'ятаю все. 

Напружуюся. Одразу ж розумію про що він. Наша розмова, коли Айла кинула його. Тоді Поузі хвилювався, що кохати такого, як він, неможливо. 

— Ти про ту розмову, коли скиглив, що не вартий кохання? — намагаюся, щоб голос звучав легко.

— Тінь завжди любить того, кому належить. Ти сама визначила це. — вперше я чую щирі нотки у тоні. Немає суворості, чи грайливості, чи бажання подражнити. Немає спроб налякати чи маніпулювати. Є лише справжній Деймон. Такий, який він всередині. Маленький, зламаний хлопчик, що ріс під гнітом батька й тягаря, якого не просив. 

— Я сподівалася, ти забув. — бурмочу, ховаючи обличчя на грудях хлопця.

Він стискає мої плечі руками. Міцно, щоб продемонструвати силу власних почуттів.

— Ніколи, Ліліт. Таке неможливо забути. 

— Добре, що ти мовчав про це.

— Я ж не настільки дурень, щоб тикати своїй маленькій демониці це в обличчя. — сміється.

— О, дійсно, ти любиш тикати чимось іншим. Чи зносити двері. 

— Ти не брала мій подарунок.

— Це була помста за парфуми.

— Нічого собі пам'ять, — хмикає. 

— Зло не спить, — соваюся й лягаю на нього зверху. Ніжно в очі улюблені дивлюся. В них злам, діра, котру складно залатати. Та хіба є хтось у світі без ран? — Другого побачення не буде? 

Деймон не розуміє.

— Ти про що?

— Олівер, — хитро мружуся.

Руки хлопця стискають нижче талії.

— Ні.

— О, чому, не ображай власного партнера.

— Ліліт. — з попередженням.

— Нічого собі, я твоя тінь, а не власність, — намагаюся удати образу.

Чорні брови Поузі злітаю догори. Такий кумедний, навіть дещо ображений.

— Хіба? 

— Поузі!

— Так, Ліліт Крейвен? 

Закочую очі.

— Ти нестерпний бовдур.

Одна рука хлопця пробігається по тілу, потім пальцями обхоплює підборіддя.

— Як тобі жити це життя з цим бовдуром? Складно буде.

— З тобою вічно все складно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍