Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Глава 20

Сніг все ще падає. Ніби нічого не сталося. Ніби зараз мама не вибила землю з-під моїх ніг. Дивлюся на Деймона та Айзека. Двоє такі різні, але такі щирі й справжні. Мої. І якщо Айзека можна врятувати роботою, то Деймон явно у лайні по самі вуха. Через мене. Нутрощі киплять від страху. Дякую мамі за інформацію, ховаю телефон та підходжу до Поузі.

— Нам потрібно їхати. 

Темно-сині очі з подивом на мене дивляться. Гарні. Боже, ні, прекрасні, а вії присипало снігом. 

— Щось сталося? — одразу розуміє мій стан, а він зараз далекий від нормального.

Вони з Айзеком удвох встають. Друг намагається усвідомити чому я психую, та я відправляю його геть благаючи йти. Тоді хапаю Деймона за руку і тягну до мотоцикла. Починаю від нервів тараторити:

— Тебе розшукують, по телевізору показали, мама тільки що подзвонила. Додому, мабуть, не можна. Це все через мене. Я винна. Це… Ерік вижив? Як? Він в океані, — ніяк не замовкну і все тягну Поузі до мотоцикла. 

Він різко зупиняється. Повертає мене до себе, хапає за плечі й змушує закрити рота одним поглядом. 

— По-перше, немає гарантій, що він живий. Хто взагалі може вижити в океані? По-друге, заспокойся. Ще нічого не ясно, можливо все не так жахливо, або мама помилилася.

Варто цим словам пролунати дзвонить телефон хлопця. Він дістає його з кишені, скептично оглядає екран, повертає до мене, щоб побачила на екрані ім'я його батька. Дивуюся, що він не записаний “тато”, а просто Леонард Поузі, втім, миттю відганяю думки. Зараз взагалі неважливо.

— Слухаю, — відповідає.

Навіть сюди чую як кричить його батько. Слів багато, і всі вони далекі від нормальних. Деймон стійко вислуховує, й відрізає:

— Ми скоро будемо.

— МИ? — уточнюю.

— Ти все ще моя тінь. Нехай краще виговориться при мені. — суворо кидає. 

— Деймон! 

Тепер він тягне до мотоцикла.

— Що? 

— Це через Дорана? 

Сніг не зупиняється. Він насміхається над нами, прикрашає білим все навкруги. Чистим, невинним, не таким, як ми з Поузі. 

— Ще не знаю.

Він бреше. Я так чітко бачу це в очах, і починаю кипіти сильніше.

— Поузі.

— Я тобі все сказав на яхті. Заспокойся. — гиркає.

— Я не за себе боюся. — видихаю.

Деймон одягає на мою голову свій шолом. Насильно саджає на мотоцикл й заплигує попереду сам. Мотор гуркоче, мало уявляю як маємо їхати під час такого снігопаду, але сподіваюся на вправність чоловіка.

Дорога майже порожня. Негода вмить змела людей у великому місті. Поузі мчить вперед, мотоцикл дещо заносить, але в цілому все нормально, допоки не виїжджаємо на об'їзну, щоб безпечніше дістатися Леонарда. Щось стається, нас заносить, мотоцикл падає, ми удвох злітаємо з нього. Рятує сніг, все ж на ньому краще їхати тілами, аніж на голому асфальті, тільки все одно боляче. Надто велика швидкість. Надто агресивне падіння. Деймон відлітає першим, я за ним ковзаю по дорозі, мотоцикл позаду нас. Кричу від страху, від усвідомлення — шолом на мені. Не знаю яким чином, просто працює інстинкт. Тягнуся рукою до Поузі й, на диво, хапаю за руку. Хочу врятувати, але Деймон тягне мене на себе. Він рятує. Хочу крикнути, що він все робить не правильно, тільки якимось чином він тягне мене на себе. Опиняюся зверху на його тілі. Деймон приймає все на себе. Знову. 

Здається, наш політ ніколи не закінчиться, але врешті-решт ми злітаємо з дороги. Аж тоді наші тіла зупиняються влетівши у якісь чагарники. Ніхто з нас не рухається хвилин тридцять. Потім я стягую шолом, намагаюся сісти, попри біль, яким нагороджує тіло. Мушу знати як Поузі. Якщо з ним щось сталося ніколи собі не пробачу. Не зможу. Я ж тільки нарешті стала частинкою його життя. Він тільки став моїм.

Живий. Повіки тріпочуть, губи сині, але теж рухаються під час дихання. Ридання вириваються швидше, ніж мозок взагалі усвідомлює, що ми ледве не загинули. Торкаюся хлопця всюди, хочу знати чи не пошкодив нічого. Впевнившись, що наче цілий, кладу голову на його грудну клітку. Дзвонить його телефон, потім мій, ще й ще, а ми лежимо під снігом, який ніяк не зупиниться. Так довго, поки рука не лягає на мою голову, а улюблені пальці не плутаються у волоссі.

— Деймон, — видихаю.

Він сміється, негідник. 

— Оце ми влипли, Ліліт. 

— Ти ідіот? — гаркаю. 

Від нервів, знає він і я. Сідаю тепер, щоб в очі глянути. Усміхається, божевільно, ніби на хвості не поліція, а ми не лежимо обабіч. 

— Ти рятувала мене, — серйозно каже.

— Звісно рятувала, — кричу вже. Болить кожна кісточка, тільки усвідомлення, що він живий, пом'якшує біль. — А ти взяв удар на себе.

— Могло бути інакше? Я захищаю своє.

— Припиняй, — прошу налякано. — Я теж можу тебе захищати. І буду. — Мружиться. Очі злими стають, тільки мене не налякати його перепадами настрою. — Не мружся, — сварюся. 

— Уяви, — чомусь шепоче, бовдур, — я пригадав твої слова. Ти казала, що колись буду благати дозволити торкнутися тебе хоч десь. Звідки ти знала? Лежу, дивлюся на тебе у сніжинках, і думаю лише про те, як хочу губами цілувати тебе всюди.

Плачу. Розумію чому робить це. Не дурепа ж, хоча, краще б нею була. Озираюся. Поліція тут. Це погано, бо зараз вони приїхали рятувати, але варто буде побачити, що тут Деймон, все зміниться. 

— Ти можеш йти? — тихо питаю.

— Не знаю.

— Тоді повзи, вже, у чагарники. А я вийду. Скажу, сама була. 

Він вигинає брови.

— Ні.

— Деймон! Зараз не час бути тобою. Гаразд? Запхай свою впертість кудись!

— Я тебе не залишу, я ж тільки дізнався, що ти — моє все.

— Ненавиджу тебе, — схлипую. Істеричний сміх розриває навпіл. І розуміння кінця. Нашого. Для обох.

— Знаю, — він торкається пальцями холодної щоки. — І я тебе.

Голоси поліцейських за спинами. Вони біжать на допомогу. Діставшись до нас дійсно допомагають, допоки один з них не розглядає Деймона уважніше, не ставить питання про ім'я. Тоді все змінюється. Мене пхають у карету швидкої, а його у патрульну машину. Кричу, що це не законно, йому потрібна допомога, тільки ніхто не слухає якусь там Ліліт Крейвен. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍