Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

* * Ходивши біля Бабиного Яру, Де плаче вітер сивий, як пророк, Я на червоний наступив листок, Що з клена впав на плити тротуару. І бризнула, як полум'я пожару, Із нього кров, і послизнувся крок, Озвався кулемет, і в темний змрок, Неначе в яму, впав я від удару. Там я помер від кулі й там воскрес, Але навік, як блискавка шалена, В душі моїй зостався крик небес. Вступила в мене сила незнищенна, А наді мною листя, як знамена, Палало в глибині небесних плес.

1976

* * * Край Бабиного Яру в небеса Звелася телевежа. А під нею Сіяння дивне стелеться землею, Немов осінніх яворів яса… Та ні! Там сяє мамина сльоза Крізь товщу закривавленого глею, Там біле світло, схоже на лілею, Запалює блакить, як та гроза. А там димують гори, наче рани, Вкриваються вогнем материки, Болінням людства світять океани. Куди ж те сяйво лине? Де зірки, Що повертають на свої екрани Забитих душ невигаслі думки?!

1977

* * * У кратері нічного стадіону Я був один, як в небі молодик. Плив наді мною хмари темний лик, Нагадуючи Перуна з бетону. Летів літак. Він іскру ніс червону Між крилами, немов букет гвоздик… Втім, вибухнув футбольний шум і крик У серці перекинутого дзвону. Болільники ревіли звідусіль. Перун кривив божественного рота. Літак у сітці бився, як мотиль. Світ рвався в порожнечу — за ворота. М'яч розпадався, мов трагічна нота, Що прагне збожеволілих зусиль.

1978

* * * Вже в надвечір'ї гаснуть осокори, Мерехкотить підфарниками шлях. На автостраду в стемнених полях Далеке світло кидають мотори. Чорніють рідні пагорби і гори, Мов батькова долоня в мозолях. Не доторкаючи небесних блях, Летить моє життя, як промінь, скоре. На стрілах і на схрещенні доріг Шукає погляд мій дороговказу, Та не в пітьму, де жде м'який нічліг. Не прагну темряви подібно плазу, А лиш туди, де згасну я одразу, Крізь ніч до сонця — мій летючий біг.

1978

* * * В душі я чую неясний мотив — Неначе десь під вітром опівночі Дзвенить води весняної розлив Над нивами, чи ніби десь в обочі Осінній лист у золоті поплив — Аж споминів моїх осліпли очі, Чи ніби перший сніг оповістив, Що йдуть зимові дні, як поторочі. Я прислухаюсь. Осінь і весна, А там зима — три паралельні ноти, Над ними — літа золота струна…