Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Скажи, душе, чого тремтять висоти, І звідки йде життя моє, і хто ти? Чотири пісні там, — а ти одна!

1976

* * * Як дивно бачити своє життя В малій і супокійній брилі книжки! Там дні твої нещадні, як опришки, Щемливі, як дівоче каяття, Густі і темні, як серцебиття Коня, що біг сто миль без передишки, Високі й золоті, як вікна вишки, Де сонця в склі поблискує лиття. Невже це все вмістилося у слові? Невже в малюнок одного листка Сховалось листя, що жило в діброві? Так! Це життя достойне і рядка, Що крізь віки нестиме, як ріка, Одну хвилину радості й любові!

1976

* * * В червоні обрядилися панчохи, До вуст приклали сурми голосні, І грають князю влесливі пісні В Софійському соборі скоморохи. Хоч звуки їх облущилися трохи, Та все ж таки у фресках на стіні Вони звучать і спогади сумні Тобі несуть з далекої епохи. Ото твій друг — один із тих музик, Що витинає владареві оду За гривну срібну чи за медяник, А ти, хто мурував той храм від споду Аж до верха для величі народу, Закляв у камінь дух свій і язик.

1976

* * * На мене віє іскрами здалека, Пергаментів згорілих чую дим. Людей питаюсь голосом сідим: — Де Ярославова бібліотека?! Горить! Страждання темного нестрим Мене катує, мов кострища спека. Немовби не Лукрецій і Сенека, А я згорів із Києвом старим. Немає в цьому ложної прикмети, Мої книжки палитимуть не раз Батиї, геббельси і піночети. Такого болю прагну, щоб не гас, Щоб сяяв крізь важкі словесні сплети І обертався на вогні в алмаз!

1978

* * * Стліває сніг від поблиску блакиті, Солодкий вітер віє із Дніпра, І птаство гомонить, як дітвора, І діти сяють, наче зорі вмиті. Незримий струм, як бога тінь в санскриті, Запалює каштанів темні бра. Підносяться до світла і добра Мої думки, як руки розповиті. Весна! Мене волають небеса І хмари, що летять, як білі коні, Як молодості вічної яса. Я вже іду, я весь уже в розгоні… А сивина коло моєї скроні Бринить, як роздратована оса.

1976

* * * Моя душа не відає про Бога, Та в літаку молився я не раз, Коли машину грім ламав і тряс, Як брилами завалена дорога. Мене безглузда й нескінченно вбога Лякала смерть, — бо ще в мені не згас Пісенний дар, натхнень моїх алмаз,