Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

І чути срібні жалощі гітар Біля багать у заростях обочі… Любов твоя — столиця всіх столиць — Збудована із полум'я й блакиті, Де на піску лежав ти горілиць. В душі — Карпати, синявою вкриті, І безміри пшениць несамовиті, А місто це — на дні твоїх зіниць!

1976

* * * Як діамантова сяйлива грань, Яріє сніг на булаві Богдана. І днина гріється благоуханна Над ватрами софійських злотних бань. Нові будови в сітях риштувань Просвітлюються сонцем спонадрана. Тремтить моя душа, як та мембрана, Ясніє неба голуба гортань. Пройдуся по майдану білим цвітом І загублюсь навіки в далині За містом, за одвічним заповітом… Та погляд мій не вмре на стремені, А, на гетьманській мислі самоцвітом Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.

1977

* * * «Прииди ко мне, брате, у Москову». Іпатіївський літопис, 1137 р. «Прийди до мене, брате, у Москву», — Мене покликав голос побратима. І мрія про братерство невгасима Вела мене крізь далеч снігову. А брат мою державну корогву Під ноги кинув і спалив очима. Катівня і Сибір неісходима Мені судилась за любов живу. Але мій брат, прихильник правди й права, Жалів мене й не видав з доброти В тюрму, де вже чекала смерть кривава. Він лиш питав щодня: «Як ми брати, Як спільні в нас хрести і хомути, Навіщо тобі мова і держава?!»

2000

* * * О рідне слово, хто без тебе я? Німий жебрак, старцюючий нетяга, Мертвяк, оброслий плиттям саркофага, Прах, купа жалюгідного рам'я. Моя ти — пісня, сила і відвага, Моє вселюдське й мамине ім'я. Тобою палахтить душа моя, Втишається тобою серця спрага. Тебе у спадок віддали мені Батьки мої і предки невідомі, Що гинули за тебе на вогні. Тож не засни в запиленому томі, В неткнутій коленкоровій труні — Дзвени в моїм і правнуковім домі!

1956

* * * Схитнувсь на ожеледі інвалід І впав, немовби ноги по коліна Йому вогнем відбила вдруге міна, Пораненого кинула на лід. Розчахнутий, колючий, наче глід, Розбитий, ніби статуя камінна, Піднявся він, і кров його кармінна Палила сніг, що й сам від болю зблід. Ні, не було ні вибуху, ні крові. Шумів тролейбус, будувався дім, Виблискувала вулиця в обнові. Лиш я, немов на полі бойовім, Спинився і, закований у грім, Застиг на півжитті, як на півслові.

1977

*