Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

class=poem> В його житті ще раз вони страждали, Ще раз пройшли чистилище вигнань. Поезій їхніх найтонкішу грань Він в українські переніс кристали. На мить вони в липневу ранню рань Покинули високі п'єдестали, В почесній варті біля нього стали, І плечі в них здригались від ридань. Та він із ними перейде межу, Де не питають паспорта ні мита — Пускають правду, завертають лжу… Світитиме народам із пітьми Зоря Максима Рильського, умита Міцкевича і Пушкіна слізьми.

1967

КИЇВСЬКІ СОНЕТИ
* * * Майнула мить одна в краю чужому, Але здалося, що пройшли віки. Гуділи сни мої, мов літаки, Будився я від ранку, як від грому. І ось тепер вертаюся додому Розбитий, наче глек, на черепки. Та, ніби дотик дружньої руки, Знімає рідне місто з мене втому. Вздоровлює мене ріка століть, Знов у мені напружується й грає Коріння слова й мислі верховіть. Це щастя, як життя, одне й безкрає, — І в тому знак його, що сонце сяє, Тече Дніпро, і Київ наш стоїть.

1976

* * * Коли каштани в Києві цвітуть І пахнуть медом голоси киянок, Моя душа світлішає, мов ранок, Вивітрюється з крові каламуть, Бентежить сонце, як жіноча грудь, Побачена крізь марево фіранок… І прагну я свого життя останок На білу свічку цвіту обернуть. Світитися жадаю між братами Добром і радощами. По світах — Розвіятись ясними пелюстками. А коли ні, опасти хочу в прах, Щоб вистелився світлом вічний шлях Світам — під Києва зелені брами. 1976 АНДРІЄВІ НІМЕНКУ Експромт Кохай жінок, мій дорогий Андрію, Бо в тій любові, що дають жінки, Відкриті нам безсмертя тайники, Шляхи до зір, у найяснішу мрію. Та перше слово другим я розвію: Вогонь кохання спалює зірки, І падають вони, як мертвяки, В темноти небуття! «Не розумію! — Ти закричиш, — як поєднать мені Могил темниці і висоти неба, Золу і далечизни осяйні?!» Скажу: горіти так любові треба, Щоб не лиш дух, але й уся ганеба Людської плоті зникла в тім вогні!

1976

* * * Ось незнайома жінка. Відпалало Її волосся. Попіл — над чолом. І на лиці, що гарно так прив'яло, — Не усмішка, а радості надлом. Нічого в ній нема, що б заволало До мого серця, що б мене крилом До себе пригорнуло, що б упало В мою печаль, як зірка в темний стром. Чого ж я обертаюся в актора,