Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Ходити, наче кінь у хомуті, — Дарма що день у день гризе до крові, Здуває горб на гордому хребті. Не скаржитись на пужална грабові, Ні на шляхи безводні і круті, В драбиняку тягнути густоброві Снопи надій на паски золоті. Не оглядатися в сумній тривозі, — Хоч би й півсвіту склали на гарбу І вигнули в зеніт рубель на возі, Копитами впиратися в журбу — І не розбити бджілоньку слабу, Що впала в дощ і сохне на дорозі. 11 Стоять вінки червоні, як щити, І він лежить, як воїн у зброярні. Чи рани ті незримі і безкарні, Що він їх ніс, не пожадавши мсти? У варті біля нього став і ти, Як біля сонця чорний гніт ліхтарні. Ти віршики пописував бездарні І геніальні наклепи-листи. Падлючності й страху брудний байстрюче, Йому ти серце пробивав могуче І виливав на нього власну гидь… Але твоя вже вибила година, І мимоволі добра ця людина Тобі своїм безсмертям відомстить! 12 Учіться в нього, юні гранослови, В незграбній брилі думки віднайти Ясні і вперті лінії плити, Придатної для вічної будови, Приєднувати геніїв світи До володінь Тарасової мови; Коли ж похвал насунуться димове, Від їх трутизни очі берегти! Шануйте коми кожної пір'їну В розкриллях білих ста його томів, Що піднімали з урвищ Україну. Він так її любив і розумів, Що не загубиться в темнотах тліну, А в день воскресний вернеться домів. 13 Моя душа в розколинах, мов скеля, Тумани смутку сплять на дні проваль. Та сходить сонце і ясніє даль — Виходжу з туги, наче з підземелля. Не перетре твердим піском пустеля Моєї мови голубий кришталь. Перероста в граніт м'яка печаль, З путі зникає постать Азазеля. Тікає дух пустині… Я іду, Хоч він мені будує на біду Високі — до небес — перегороди… Веди мене, дорого правоти, Як не мені, дай іншому дійти На тихі зорі і на ясні води. 14 Він не робив з пера громовідводу І не осліп в обіймах блискавиць. Його не бачили лежачим ниць — Хіба тоді, як пив з потока воду. Він України мав чарівну вроду, Носив її наймення гордолиць. Він виріс від суниць аж до зірниць, Великий гранослов мого народу. Йому призначено і далі йти Через усі весілля наші й тризни, Через любові нашої мости, Що не бояться толу, ні гнилизни, В сивинах сонце нинішнє нести В майбутнє сонце нашої Вітчизни. 15