Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 2, в якому бажання помсти засліплює

Князівство Підгір’я, де народився, зростав і ступив на слизьку стежку злочинності Лукаш, було велике, заможне й об’єднувало багато сіл та міст. Однак була в підгірського князя Владислава одна примха. Він чомусь ненавидів усе, що якимось чином було пов’язане з магією, відьомством. І навіть загін спеціальний створив, що виловлював відьом. За сім років його князювання доволі багато відьом було схоплено та публічно  спалено.

І от згадалося Лукашеві, як декілька років тому він, стежачи в місті за одним багатієм, щоб поживитися, помітив на високому стовпі приколотий гвіздками портрет дівчини, котру звинувачували у відьомстві. Затримався на мить, розглядаючи ті глибокі  волошкові очі. Подумав, що, мабуть, прибрехав художник. Бо хіба ж бувають на світі такі вродливі відьми? Виявилося, що бувають. І от саме зараз чаклунка з портрета нашпиговувала стражденного Діяна сосновими голками.

А вітер все дужче здіймався, засліплював очі, нещадно лупив по щоках і намагався збити з ніг.

– Тікаймо, Діяне! – Ледь дістався до свого товариша Лукаш. Допоміг йому підійнятися, струшуючи з продірявленої свити купу голок. – Нам треба вшиватися звідси! Казав же тобі не чіпати її. – І благально глянув на світлокосу відьму. – Облиш нас. Ось тримай свої гроші! – Витягнув із кишені Діяна мішечок і жбурнув до ніг чаклунки.

Лукаш, попри цей місцевий буревій, ніби помітив якесь вагання та співчуття на обличчі дівчини. Тягнучи якомога далі свого товариша від цієї халепи, він декілька разів озирався на відьму. Вітрище стихав, вона вже нічого не говорила і не розмахувала руками. Дивилася лише пильно на розбійників, які посунили знову в бік корчми. «Дякую», – прошепотів товстими губами Лукаш і зник між деревами. Лісові сутінки, що огорнули ліс, сховали і їх від очей відьми, і відьму від цілого світу.

Так-сяк дошкандибали знову до корчми. Набундючений хазяїн невдоволено глипнув на трохи забруднену кров’ю свитку, на подряпане обличчя та роздерті руки.

– Упав у ведмежу пастку, – збрехав Лукаш. – Можна до ранку залишитися на нічліг, бо ж товариш мій геть зранений?

Притримуючи запалений смолоскип перед собою, хазяїн корчми кивнув на відчинену стайню. Там уже спочивали коні тих постояльців, які залишилися на ніч. Там же на жорсткий тюк сіна і вклали Діяна.

Бувалий розбійник швидко оклигав. Полежав десь з пів години, підійнявся, обтер брудною ганчіркою пошрамоване й тепер уже роздерте обличчя. І звернувся до Лукаша.

– То що це було, друже? Якісь відьомські чари? То була відьма?

– Так, – бовкнув, не подумавши, Лукаш. – Я бачив колись її портрет у місті. Її розшукував загін князя Владислава. Даремно ти з нею так вчинив, Діяне. Така зваба неземна! – І замислено втупився кудись у дерев’яну стіну стайні.

Добре, що ледь проглядалися тіні в тій стайні, й Діян не бачив замріяного виразу обличчя свого напарника. Натомість сам Діян відчував страшенну злобу й бажання помститися.

– Відьма, кажеш. Це ж чудово, Лукаше! Треба наздогнати її.

– Навіщо? – оторопів парубок.

– Бо ми здамо її загону князя. Так, супроти відьомських чар ми безсилі. Але я знаю, де живе травниця. Тут день їзди до того поселення. Візьмемо у неї якесь зілля, щоб якось цю погань приспати. І поїдемо до княжого двору. Я за чутками знаю, де князь Владислав мешкає. Вдаватимемо селян, що натрапили на відьму в лісі. Передамо її загону князя, нехай спалять кляту нечисть. Ще й винагороду отримаємо.  

Цей план юнаку зовсім не сподобався. Він і сам не міг зрозуміти, чому перехоплює подих, коли згадує ті волошкові очі й золоті коси.

– Погана ідея, зовсім не вдала. Вона знову накличе на нас якусь біду. Ходімо краще в місто, – не погоджувався зі старшим товаришем Лукаш.

– Вона напевно їхатиме Голим шляхом, через степ. Куди клята відьма прямує – не здогадуюся навіть, але на десятки верст там лише один заїжджий двір понад шляхом, «Медові ріки». Там вона зупиниться, кажу тобі.

– Не верзи дурного. Ми не можемо вгадати, куди вона прямує і де зупиниться. Я з тобою не поїду, якщо ти вирішиш її переслідувати. Дурне діло! Усе, нумо спати! Втомився я, тебе тягнувши лісами, – сказав, як відрізав, Лукаш і невдоволено відвернувся.

Парубоцький сон зморив втомленого розбійника миттєво. А прокинувся від неголосного іржання коней.

Діян, погладжуючи й заспокоюючи тварину, сідлав собі найбільш доглянутого коня.

Світанок ледь наклюнувся, і вся корчма ще спала міцним, передранковим сном. Помилявся Лукаш. Звісно, він поїхав разом із Діяном. І собі осідлав чужого коня. Миттєво перестрибнули кіньми через задній паркан, що просів та похилився. І помчали у новий день, так віддячивши хазяїну корчми і за смачне просове пиво, і за нічліг.

Цілісінькій день проїхавши на конях, дісталися до поселення травниці. Стара бабця була відомою на всю околицю. Почувши про відьму, що переховується у їхніх лісах, намішала якогось сильнодійного зілля.

– Змочиш у ньому вістря стріли й поцілиш їй у шию. Це не просто снодійний засіб, а й отрута. За тиждень вона згасне, як воскова свічка, й помре, – потішила Діяна травниця. Лукаш же натомість дуже засмутився й все продумував, як би цьому запобігти. Можливо, не знайдуть втікачку-відьму.

Але і тут припущення парубка не справдилися. Як і передбачав Діян, вона зупинялася у «Медових ріках». Декілька монет розв’язали язика хлопчині-прислужнику, й той усе розповів. Про те, що якась невідома людина в темному плащі була в них напередодні. Години три-чотири пробула в кімнаті, замовляла гарячий обід і гарячу балію. Служницям, які принесли воду для миття, не показалася. Тож чи чоловік, чи жінка – ніхто не здогадався. Голос начебто м'який, дівочий. Приїхала з вантажним обозом, з ним й попрямувала далі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍