Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Поїхали ті декілька возів кудись у напрямку Сліпої гори. 

– Що ж, до Сліпої гори один шлях! Швидко їх наздоженемо, – все ніяк не вгамовувався мстивий Діян.

Але наступного дня чекало їх розчарування. Адже, наздогнавши обоз, вони виявили, що ніякої людини в плащі на возах немає.

– Був який подорожній. Увесь час у плащ кутався. Де зіскочив – не знаю, – ховав очі возниця.

Діян грубо схопив його за комір, стягнув із воза, приставив ножа до шиї.

– Не вірю, що не бачив, де зійшов із воза той клятий плащ! Кажи бігом, бо продірявлю тобі шию.

І розповів усе наляканий візник. Та щедра душа добре їм віддячила усім: і товаришу його, і хлопчині-помічнику. Цілий мішечок монет дала за мовчання та за підвіз. Але що ті гроші, коли нависає страх смерті. Зійшла вона біля прозорого джерела, на захід від цього місця, години дві йти пішки. Нащо їй туди не казала. Просила коня купити. Помічник возниці мав навечір пригнати їй доброго коня.  

Звісно, нажаханий розбійницьким ножем підліток детально розповів, де мав зустрітися із щедрим покупцем.

Тож, майже не докладаючи зусиль, Лукаш та Діян знайшли те джерело та побачили біля неї струнку й тендітну постать.

Відьма сиділа на високому камені й розчісувала своє золотаве волосся. Зібрала той густий водоспад й почала заплітати тугу косу.

Діян же прицілювався саморобним луком, який встиг зробити, поки вони пішки йшли до цього джерела. Коней трохи далі прив’язали, щоб не сполохати її.

Насуплений розбійник приладнав гостро наточену стрілу на лук. Натягнув тятиву й підморгнув по-змовницькому Лукашеві.

– Я цю стрілу щедро змочив тим зіллям. Зараз засне наша пташка навіки. А потім ще й згорить у пекельному вогні. Не сумуй, друже мій, добре діло робимо! – І напружено прицілився.

А відьма якраз оголила свою тендітну шию, доплітаючи косу, й навіть не підозрювала про підступний замах на своє життя.