Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Не відбудується стара тюрма, Валитиметься далі те, що впало. Не поспішай з пророцтвами сліпими! Хіба собори ставились не з капищ, Хіба церкви не зі старих святинь Язичницьких возводилися в Римі? Не змінює нічого в світі час, Він лиш міняє форми поневолень, Тепер вже не майструє він замки, А волі маску подає цареві, А той будує не тюрму, а храм, Де вішателів блискотять ікони.

2004

ГРАНОСЛОВ
НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ МАКСИМУ РИЛЬСЬКОМУ 1

Немов тремтіння зляканих осик,

Що затуляють листям сиві очі,

Коли сокири сплющений язик

В щелепах пил прицмокне на обоччі,

Немов жіночий відчайдушний крик,

Що кличе порятунку серед ночі,

Немов червоної гадюки сик,

Що в серці загніздилась, як у клоччі,

Ношу в собі я найтемнющу вість,

Що з київських примчала передмість,

Постукала у двері спозарана…

Виходжу з хати й чую вже здаля —

Голосить в Голосієві земля:

«Ой синку мій, велика в мене рана…»

2 Не плачте, Ярославно, їде князь — Тепер його вже не беруться стріли. Лакузи Кончакові подуріли, Перед полоненим упали в грязь. Обличчя в нього тільки помарніле — Не легкома доріженька далась, Від іскри із підкови зайнялась, І коні, ведучи вогонь, летіли. Дивіться, Ярославно, на щитах Його несуть хоробрі побратими, Та ви лише скажіть йому: — Максиме!.. І він прокинеться, як вічний птах, Із попелу сивин своїх воскресне, Щоб вам життя своє віддати чесне. 3 Він дні свої, як сосни злотокорі, Для нив будущини спалив дотла. Його душа у слово перейшла, Повставши в працьовитій непокорі. Та коли він востаннє з-за стола Підвівся в першій і смертельній зморі, Гули не пізнані ще нами зорі В згасаючому всесвіті чола. На скелях болю в чорній порожнечі Вони померли… І його труна Нам обривала руки молодечі. Від мертвих сонць така була вона, Що й тінь її врізалася у плечі І гнула нас, як брила кам'яна. 4 Залізний нелинь чорними руками Душив у нетрях туч, немов гаддя, Палючі блискавиці все життя, Згораючи над юними дубками. У нього переймаючи знаття, Вони росли й міцнішали з роками, А з нього листя падало зірками Від радості за їхнє майбуття. Вогненні ручаї текли по ньому, Клекочучи, шугали у траву, Аж доки серце із грудей старому Не вижорнали — в темінь грозову. Та він і мертвий береже від грому Свою родину, в зелені живу! 5 Була у нього усмішка дитяти — Блакиті української тепло. Любов'ю серце зроджене було, Як пісня — чесне,