Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

— кільчик рухає ножем, Повільно пробивається й коріння У серце запускає — буде колос, Як сонце, променистий. Прагну я, Щоб ти свої боління і тривоги Заколисала на стеблі зорі, Що з мого серця тихо виринає. Дивись на небо — це єдиний спосіб Мені благальний погляд повернути І взяти сяйво колоска мого!

1979

ТУГА Ця жінка жде мене. Вона стоїть На хмарі позолоченого листя Під кожним явором. Вона чекає Мене опівночі на площах міст. Вона по водах весняних, розлитих Поміж хатами, йде навстріч мені. В ілюмінатор літака мого Злітаючого — дивиться знадвору. Ніщо так не відлякує мене, Як усміх скорбний на її обличчі, Ніщо так не приваблює, як зір Її очей жорстоких, у котрому Я запримітив ласки пломінець, Глибинний зблиск не смутку, а любові.

1979

МОРЕ Покрите інеєм осіннє море, Як нива степова. Та в глибині Воно освітлене прожекторами, Немовби там пливе підводний флот. Крізь хвилі, що завмерли, мов луска, Я бачу затонулі гори. Літо. Роса, як срібні сіті, на траві. Мій батько й пращури мої там косять. Вони виходять з моря і назад Вертаються в блакитні далечизни — Лиш коси їхні берегом шугнуть. Звичайно, десь там ходять кораблі, Та все громаддя вод здвигають плечі Моїх далеких предків. Море йде.

1979

СІЗІФ Я весь охляв. Пропаща моя праця. Камінна брила знов скотилась вниз, А жолобом, який вона пробила, Пішла з гірського джерела вода. Тепер мені напевно буде тяжче Слідами мокрими, проти води, Викочувати камінь на вершину, Але дороги іншої нема. Я витрутив наверх свою опоку, Та вирвалась вона мені із рук, І загуділа, скачучи, в долину. Тоді я нахиливсь до джерела, Напивсь води, умив лице від поту, Зміцнів і взявся до роботи знов.

2004

ТАЄМНИЦЯ Ти не сказав нікому про той час, Як зброю мав і був самим собою. Хоча нікого ти не вбив, одначе Боявся кари за повстанські дні. Тепер тебе прославив би назавжди Твій гріх, що обернувся в мужній чин, А ти мовчиш, бо звик до таємниць, Що від падіння душу береже. Мовчи, не дайся спокусити славі, Про таїну свою не говори, Не сповідайсь ніколи і нікому, Бо вимовлена вголос тайна правда, Як серед ночі збуджене дитя, Кричить, не тішиться, а тільки плаче.

2004

ЧАС Не буде так, як скаже новий цар, Що на руїнах камені збирає,