Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Яскравий поклик пустиря. Душа Колоди струхлявілої. Нікчема, Що випадково генієві путь Освітлює. Благословенна крихта Повзучого, розваленого сонця. Світляк — хробацтва недосяжний бог!

1979

КАМІНЬ Все прах на світі. Може, тільки камінь Безсмертя відає. Сліди коліс На ньому жолобами пролягли. І так довіку буде. Жовте листя Чи весняний струмочок проспіває По тих заглибинах своє життя Коротке й помережане, а він Лежатиме, вмурований в дорогу. Та все-таки лишень у тих листках І в тій воді відчує він правічне Жадання бути шляхом кам'яним. І вся його німотна невмирущість — Ніщо без дзвону воза, що колись Один-єдиний раз промчав по ньому.

1979

ТРАВНЕВИЙ ДОЩ Травневий дощ збудив ліси і трави, Сади й чагарники, серця співців Крилатих і слова людей ясних, — І все те зацвіло й зазеленіло! Та потрапляли ще йому на очі То всохле дерево, то мертвий дух Людини спідленої, й через ті Прояви почувався він нещасним. Дощ плакав, та недовго: «Хай згорить Те, що не воскресає від вологи!» — Пішли в роботу стрільна блискавок. І не одна суха смерека впала, А ті, з громовідводами на душах Трухлявих, усміхаються й живуть.

1979

ЧЕРЕМХА В скелястім урвищі росте черемха. Не досягти нікому. Тільки я Колись давно, як той козел альпійський, Доскакував до неї, і ламав Квітуче гілля, і злітав на ньому — З цапка робився лебедем. Тепер Хтось інший там ламає білі квіти — Я ревно заздрю, й болісно мені, Що вже таких чудовних перетворень Не звідаю. Коли жіноча плоть Знадлива, та, що сонцеві ніколи Не відкривається, мені сяйне, Як та черемха в підкарпатській прірві, — Вгорнусь крильми, та рогів не згублю.

1979

ПЕРЕДЧУТТЯ Це я, а це — моє передчуття. Воно, як поводир, мені дорогу Показує і сіпає за душу, Коли потрібно квапитись, але Буває так, що до його плеча Шукаючими пальцями я прагну Торкнутися, немов сліпець. Немає, Нема його. Я сам. А треба йти! Я падаю й від болю сатанію, А мій насмішник тут як тут — мене Навмисне покидав, щоб я забився. Звичайно, він не кожну яму бачить; Колись обидва ми впадем, тому Свій плач і сміх його благословляю.

1979

ПОГЛЯД Приїхала на день і погляд мій Благаючий забрала із собою, А слово ненароджене лишила В душі моїй, як у землі зерно. Я чую