Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Я лежала на підлозі у темній і наповненій безвихіддю кімнаті абсолютно спустошена від роздумів. Так, інколи можна дожитись до такого стану, що в голові залишається – нічого. І байдуже, що та підлога холодна, на дворі ясний день, а мені всього двадцять чотири роки. Я більше не могла жити колишнім життям, а як почати нове не знала. І поруч, що ще більше добивало, не було жодної людини котра могла б підказати. Та бодай просто мовчки обійняти. Не було і стимулу, щоб змусити себе зібратись по шматочках. А може я даремно вижила? І саме на тій асфальтній дорозі закінчувалась і моя життєва дорога? Я ж нічого хорошого не зробила, тільки ламала людям життя, знаючи це, однак не усвідомлюючи до кінця. І для того щоб усвідомити знадобилось повисіти на волосині, яка тримала мене між життям і смертю. Тільки розуміння принесло мені надто багато страждань, із якими самотужки неможливо впоратись. І так, я все таки думаю, одні і ті ж самі думки яким немає кінця краю.

-Соню відкривай! Ти що там померла? Я зараз двері виламаю! Ти вдома, я ж знаю. Та відкривай вже ти нарешті!

Менше всього я зараз хотіла б бачити людей. А його взагалі. Тільки відкрити довелося, адже цей навіжений дійсно міг двері зламати. Підвелася з величезними зусиллями, і навгад пройшла до вхідних дверей. Від головного болю і звук відмикання замка приніс нові страждання. Лікар попереджав, що так буває після струсу, тільки легше від цього не стало. Я провернула ключ і мовчки розвернулась назад, щоб знайти знеболююче на кухні, чи де воно там є?

Діма одразу відкрив двері і зайшов до квартири.

-Що у тебе за темрява така? Тут голову зламати можна. – Ззаду почувся звук клацання умикачів, і залізні жалюзі почали підійматись впускаючи у приміщення яскраве світло, котре  змусило мене болісно примружитись. Тепер я побачила де саме моя кухня і попрямувала до неї. – Ти налякала мене сестро.

Як же я не люблю його це «сестро». Якщо раніше у цьому слові можна було знайти сенс, то зараз його просто немає. Я знайшла блістр зі знеболюючими пігулками, тремтячими пальцями вийняла одну і поклала на язик. Почала шукати воду і знайшовши її на столі, просто із пляшки запила ліки.

-Ти мене взагалі чуєш? Скільки треба випити, щоб у такому стані перебувати?

Звісно, що ж іще він міг подумати? У нього замість розуму одні наркотичні речовини залишились. Всі думки і бажання сходяться на одному, і чому я й досі не змогла це зрозуміти? Чому і досі так боляче? Я таки знайшла у собі сили, щоб поглянути із розчаруванням на Діму.

-Двадцять чотири рази! Три дні тому! – Від підвищеного тону у мене зірвався голос. А сльози, яких здавалось вже не лишилось, покотились по щоках. – Я телефонувала тобі, щоб ти мене врятував! Щоб допоміг! Де ти був? Чим займався? Тоді думав де твоя сестра?

-Я зайнятий був. – Промовив тихим і розгубленим голосом.

-Чим?  Черговою дозою чи черговою партією? Ти себе вбивав, або ж інших тією мерзотою?

Я не стрималася почала ридати на весь голос від безвиході. До чого ж ми дожилися? Як лише змогли все так зруйнувати? Щоб у молодому віці втратити себе. Дімка обережно підійшов і пригорнув мене до своїх грудей. Від цього стало ще гірше, бо я не пам’ятаю, коли він востаннє мене обіймав. Та бодай якось проявляв ніжність.

-Соню ти чого?

Я очі до його розгубленого обличчя підійняла і почала вдивлятись у такі знайомі і рідні риси.

-Я благаю тебе брате! Давай поїдемо у іншу країну, де нас ніхто не знає. Де у нас не буде минулого. Купимо дім у затишному райончику, ти пройдеш реабілітацію і назавжди забудеш про ту мерзоту. Давай підемо вчитись, працювати як нормальні люди. Благаю тебе! Дімко!

Він одразу мене відштовхнув, хай не сильно однак так боляче, і не фізично. Жодного слова ще не сказав, я з погляду зчитала, що цьому не бути. Ніколи.

-Та що з тобою коїться? Що за нісенітниці ти несеш? Ще трохи і я подумаю, що ти збожеволіла?

Ці слова стали крапкою. Жирною і останньою. Я спробувала, розуміла, що даремно, однак зробила це. А він… давно обрав свій шлях. І мене до такого життя теж довів  він. Не варто більше лити сльози, біля нього не можна. І я їх витерла з обличчя, до болю стиснула губи, щоб не схлипнути.

-Так, ти вгадав, я збожеволіла. А знаєш коли це сталося? Я скажу! Три дні тому, на звивистій частині траси, біля міста, сталася аварія. Молода дівчина не впоралася із керуванням на одному із різких поворотів і злетіла з дороги, прямісінько у прірву. Зупинилась знаєш де? У дереві, прямо капотом. І це диво, що подушки безпеки спрацювали і вона відбулася кількома синцями і струсом мозку. Диво, що розтрощене авто не загорілося до приїзду рятувальників, котрі розпиляли його, щоб витягнути нещасну. Диво, що воно не зламало дерево і не полетіло у прірву, а до останнього залишилось на ньому висіти. А знаєш чому вона не впоралася із керуванням? Бо відволіклася на телефон – це за офіційною версією. А хочеш відкрию таємницю? Перед поворотом з нею порівнявся чорний позашляховик, на боковому склі якого було написано – «Монако», а потім той  позашляховик різко  виштовхнув її авто з траси і безслідно зник.

У Дімки змінився вираз обличчя. Він аж застиг від почутого. Та я не все розповіла і він повинен був вислухати до кінця. Трохи вгамувавши дихання продовжила.

-Я чекала рятувальників тридцять три хвилини. Не втратила свідомість, а весь час висіла між життям і страшною смертю. Ті хвилини стали для мене пекельною вічністю, яку я перетерпіла сама. Ти жодного разу не взяв слухавку, не почув мої останні слова. Та я сказала їх тобі сьогодні, а ти знову не почув. Більше я не казатиму, а просто зникаю із твого життя. Хочу винирнути із бруду у який ти затягнув мене ще дитиною і по маленьких часточках очищуватись. Це кінець Дімко. Більше я не Соня.

-Ти пережила потрясіння, але це  ще не кінець. Мені шкода, однак ми мусимо піти на нове завдання. Я просто не знав, що у тебе такий стан і пообіцяв головою, що впораємось. Ти потрібна нам зараз тією Сонею, яку ми роками створювали. Хай буде по-твоєму, останній раз і можеш зникати. Тільки тоді зможеш почати нове життя, а якщо відмовишся, нас обох зітруть у порох.