Богдана Малкіна - Нестримне серце, Богдана Малкіна

– Вам не здається, що це занадто? – запитала в Андрія з усією суворістю, на яку тільки була здатна. Ася всю пару з нетерпінням чекала цієї розмови. І не лише для того, аби серйозно поговорити щодо подарунків. Глибоко в душі розуміла, що потребує студента, ніби легені потребують повітря. І коли це почало паморочитися в голові поряд з ним?

– Не розумію про що ви, – безтурботно відповів Карпенко. Тільки в очах читалися хитринки, а на вустах грала посмішка.

– Я про подарунки.

– Вони не сподобалися вам? – легке розчарування на обличчі студента свідчило про те, що все ж він старався, коли обирав їх.

– Це абсолютно не важливо – сподобалися, не сподобалися. Вони недоречні. Між нами немає стосунків. Ви студент, я – викладач. Це схоже на хабар, вам так не здається?

– Хіба хабар, аби отримати в нагороду ваше серце.

Скільки довелося докласти зусиль, аби стримати задоволену усмішку!

– Тобто ви признаєте, що таким чином вирішили купити мене? – вдала, що гнівається.

– Ні-ні-ні! Ні! – в очах хлопця з'явилися відчай та страх, він ступив крок до Асі, але наштовхнувся на стіл. – Зовсім ні! Просто хотілося зробити приємне! Я не подумав, що ви це так сприймете.

– Ви повинні їх забрати.

Можливо, це прозвучало як вимога, але залишати собі подарунки вона не збиралася в будь-якому випадку.

– Ви принесли їх до університету?

Брови хлопця підскочили на лоба. Тепер він став кумедним. Ася все ж не змогла стримати усмішки.

– Ні, вони вдома.

Андрій стиснув губи, опустив погляд, кивнув засмучено.

– Ну що ж. Раз ви наполягаєте, Станіславо Вікторівно, то так тому й бути. Чекатиму вас біля університету. До зустрічі.

Ася й опам'ятатися не встигла, як студент швидко покинув авдиторію, залишаючи її спантеличену наодинці. Якось підозріло швидко він погодився забрати подарунки. Чи не образила вона його часом? Але ж хіба не саме цього їй треба було? Аби він припинив за нею впадати?

Ася захитала головою.

– І сам не гам, і комусь не дам, – сумно відповіла сама собі й стала збирати свої речі.

Андрій чекав її біля університету, спершись на авто. Щойно вийшла за двері – не спускав пильного погляду, ніби боявся, що втече. Ася сама не розуміла чому, але відчувала хвилювання, тому йшла повільно. Коли до Карпенка залишалося кілька метрів, він раптом підійшов до пасажирських дверей та відчинив їх. Ася завмерла. Тільки тепер зрозуміла, що сама запросила студента до себе додому.

– Ні, я автобусом, – сказала невпевнено, дивлячись хлопцеві в очі.

– Ви серйозно?

Він усміхався. І що такого веселого вона сказала?

– Я не поїду з вами. Що скажуть студенти?

Ася озирнулася й одразу ж наштовхнулася на зацікавлені погляди перехожих.

– Мені якось байдуже. Нехай кажуть, що хочуть. Інакше я не поїду.

– Тоді я викину ведмедя. І сережки.

Як же по-дитячому це звучало! Ще й Андрія засмутило, хоча він намагався не подавати знаку. Він опустив погляд під ноги, але двері не зачинив, мабуть, таки сподівався, що Ася погодиться. Знизав плечима й відповів, обпираючись підборіддям на рамку дверей:

 – Викидайте.

Станіслава знітилася й стала переминатися з ноги на ногу. Здається, рука не піднялася б викинути пухнастого друга. А тим більше такі гарні сережки. Незручна пауза затягувалася, варто було чим скоріше приймати рішення, аби не виглядати дурепою. І вона таки його знайшла.

– Пропоную компроміс. Ви проїдете від університету двісті метрів і я туди підійду. Так нас навряд чи помітять удвох.

– Як скажете.

Андрій зачинив двері, обійшов авто спереду й сів за кермо. Його задоволена фізіономія аж світилася від щастя. Він кинув їй свій коронний погляд крізь вітрове скло й рушив на виїзд.

«Господи, що я роблю?»

Ася захитала головою й пішла вздовж вулицею, спостерігаючи за чорною автівкою.

В салоні витав аромат Андрієвих парфумів. Ледь помітний, але приємно лоскотав ніс. Ася відчувала, що їй стало важко дихати. Думки плуталися, в голові була каша.

– На Сихівську, – назвала Андрієві свою вулицю, намагаючись скараскатися надто відвертих думок.

– Я знаю.

Голос хлопця, наче оксамитовий, ще більше розбурхав уяву, де раптово з'явилися картинки з позначкою «вісімнадцять плюс». Напевно, це близькість Андрія так впливала на Асю, хоча вона з усіх сил намагалася не дивитися на нього.

– І справді. До речі, звідки?

Очі проти волі глянули на студента й серце ще більше застукотіло. Він розслаблено тримав кермо, а погляд розривався між дорогою та її обличчям. Змусила себе дивитися на дорогу, аби протистояти цьому з усіх сил.

В повітрі нібито був особливий магнетизм, який притягував їх одне до одного.

– Довелося трішки попітніти, – усміхнувся він, мабуть, не бажаючи видавати таємницю.

– Сподіваюся, ти цим не зловживатимеш.

Прикусила губу, адже знову перейшла на ти. Краєм ока помітила, що Андрій міцніше стиснув кермо, навіть пальці побіліли.

– Асю, – голос хлопця здався їй таким спокусливим, що вона знову відчула нестачу повітря в легенях, – будь ласка, більше не роби так. Інакше я не стримаюся.

– Як... так?...

Заплющила очі, намагаючись уявити себе де-інде. Нічого не виходило. Почула важке зітхання Андрія.

– Губи...

– Гаразд, – прошепотіла й надалі їхали мовчки.

Дорога здавалася нескінченною, тому коли авто нарешті зупинилося, Ася швидко вийшла, аби вдихнути свіжого повітря, бо в салоні воно було насичене дивовижним тяжінням.

Зазвичай дівчина діставалася на п'ятий поверх ліфтом, але цього разу точно вирішила, що вони підуть пішки. Ще кілька хвилин на такій близькій відстані до Андрія вона просто не витримала б.

Поки відмикала замок, відчиняла двері, здавалося, що мовчазний студент, який стояв за спиною, з'їсть її поглядом. Потилиця палала від того.

Щойно хлопець потрапив у квартиру, одразу ж став зацікавлено роздивлятися невеличкий коридор, не звертаючи уваги на плюшевого ведмедя.