Кейтрін Шкроб - Янтарний поцілунок, Кейтрін Шкроб

Якби можна було б вирватися з метушливої буденності, закинути всі справи, поставити складні стосунки з «коханим» на паузу й поїхати до лагідного моря…
Я так і зробила, але замість того, щоб відновитися і негайно повернутися до звичного життя несподівано зустріла чоловіка, з яким тепер маю змогу прожити ті самі ностальгічні трепетні митті, які кожна дівчина переживала хоч раз в житті, коли вперше закохувалась.
Тепер навіть не знаю, чи варто повертатись додому.

1. Знайомство поміж хвиль

 Поїзд. Купе. Я - притискаюся чолом до вікна, спостерігаючи, як частинка Одеси у вигляді багряної смуги все повільніше їде перед очима. І коли врешті прибуваю до станції ще більше захлинаюся у смутку. Декількох годин дороги мені не вистачило, щоб у спогадах прожити всі моменти моїх стосунків з Євгеном, від якого зараз тікаю. Ми з ним не розійшлись, але й не залишились разом. Назвали це паузою у стосунках. А пауза - це найжахливіше, що лише може бути. Підвішений стан, коли не знаєш, чи варто сподіватись на возз'єднання, чи вмовляти себе забути людину, відганяючи ностальгічні спогади. От тому я в результаті така розгублена.

  З Євгеном зустрічаємося три роки. Познайомились завдяки спільним друзям, як часто буває. Він - айтішник, а я - стилістка. Він може цілими днями говорити про автівки, а я навіть не маю водійських прав, щоб їздити. Але, не дивлячись на те, що ми такі різні, іскра між нами виникла одразу та я відчула, що саме він - моя людина. Пам’ятаю, як Євген - темноволосий міцний парубок - підсів до мене на дні народженні Кирила. То його близький друг, а я товаришую з дівчиною того ж Кирила. Євген почав розмову з якогось жарту, я посміялася - і контакт одразу ж було встановлено. Ми швидко розговорилися, він продовжував жартувати, і це підкупляло. А потім… цей молодик запропонував втекти зі свята. Спочатку я це сприйняла, як черговий жарт, але коли він підійнявся й простягнув руку, змахнувши головою до виходу, то без роздумів схопила його масивну долоню - і ми побігли в парк, що якраз був неподалік. Їли морозиво… Говорили про все на світі… Кожний намагався показатися кращим, ніж є. А він то аж занадто, але про це пізніше. 

  У той вечір ми обмінялися номерами - і відтоді гуляли щодня, а згодом стався перший поцілунок, після якого я зрозуміла, що серденько тьохнуло. Я  вже відчувала першу закоханість. І готова була закластись, це було взаємно. Так ми продовжували зустрічатися, а через рік з’їхалися. Тоді й все пішло шкереберть. Єгор став серйозним, перестав приділяти мені стільки уваги, скільки її було раніше. Ми стали рідко вибиратися з квартири, яку винаймали. Гроші, які він витрачав на подарунок для мене, тепер йшли на побутові потреби. А заробляв він, як починаючий айтішник, не так вже й багато. Мабуть, рутина почала з’їдати наші стосунки. І єдине, що могло їх врятувати, як здавалося, то це наступний рівень стосунків - одруження. 

  Я неймовірно злилася на те, що Євген навмисно відтягує, вже й навіть сумнівалась, чи взагалі ця людина має на мене плани. А коли все-таки дочекалася омріяної обручки й ми почали готуватися до весілля, сталась сварка через якусь дрібницю, але ми роздули її до гігантських масштабів, і в запалі зробити спільний висновок, що ми з ним зовсім різні. Ніхто з нас не готовий був йти на компроміс, ніхто не бажав сісти за стіл і спокійно поговорити. Кожен доводив своє і компромісами навіть не пахло. В той день згадали кожну дрібницю, яка дратувала в партнері. Наприклад, я весь час вмовляла Євгена частіше кудись вибиратися, постійно тягнула його на море. Він же постійно повторював, що гроші треба збирати, щоб врешті вкласти у щось пристойне. А сам, якщо і згоден був кудись вибратись, то на перегони, чи в музей старих автівок, чи будь-що, аби воно стосувалось лише його інтересів. А ще Євген рибалити любить, тому постійно тягне мене в село до батьків, аби вдосвіта піти на став. А для мене це нудне заняття, бо до душі ближче активний відпочинок.

  І от я придбала квиток, зібрала речі - і сама поїхала на море. Що буде з нами далі - не знаю. А так все починалося… Якби я знала, як повернути втрачене… Це ж перші мої серйозні стосунки, тому взагалі не уявляю, як треба діяти далі. Мене виховувала одна мама, а я не хочу повторювати її долю одиначки. Та як зберегти ці крихкі стосунки не маю уявлення, і Євген - теж, хоча я вірю, що він теж мріє відновити той особливий зв’язок між нами. Можливо, хоч відстань допоможе. Декілька днів проведемо окремо один від одного, а тоді й вирішимо, чи бути нам надалі разом. 

  ***

    Ступивши на асфальт морського міста, вдихаю вологе повітря на повні груди. Як добре, що я вибралась, але як прикро, що прибула сюди сама. Хай йому грець… треба насолодитись відпусткою, накопичити доволі вражень і обов'язково кинути монетку в лагідне море, щоб повернутись до цього краю. 

  Везу важку валізу до найближчого таксі - і називаю адресу готелю, в якому забронювала номер. Пів години - і я на місці. Ще здалека між деревами та невисоким парканом помічаю море, яке смугами вкриває горизонт. Здається, бурхливих хвиль немає, отже, мене тут зустрічають привітно.

  Заселяюся в недешевий готель, з балкончика якого краще можу роздивитись морську блакить. Гроші на цей відпочинок я давно накопичувала. І ось - нарешті, мій погляд тоне в морі, і все відбувається наче уві сні. 

  Чому я так хотіла саме на море? Бо останнім часом моє життя було гамірним, а я не знаю, що краще допомогло б відновитися, аніж відпочинок на такому курорті. 

  Речі не кваплюсь розбирати, навіть не їм, одягаю під легкий кольоровий сарафан білий купальник - і хутко біжу до місця сили та натхнення. 

  Вийшовши з готелю, обходжу басейн і йду рівнесенькою доріжкою з м’яким від спеки асфальтом до місця, де починається пісок. Коли ступаю, взявши босоніжки в руки, ноги трохи занурюються в пісок, і тоді починаю пришвидшуватись, бо він гарячий, що аж пече. І вже ближче до води стелю рушник у свій зріст, на нього кидаю сумку і ступаю до перших дрібних хвилів, які одразу ж змивають поміж пальців піщинки, і змушують п’яти загрузнуть у вологій ямці. 

  Водиця прохолодна. Те, що треба в таку спеку! Сонце пече в голову. А я забула капелюх у номері. І окуляри. Та це не головне. Тим паче я збираюся зануритись повністю і якнайглибше, щоб гарячі промінчики мене не дістали. Тому повільно просуваюсь на глибину, де море вже лоскоче підборіддя, - і пірнаю до глибин. 

  Як тільки опиняюся у володіннях Посейдона, нескінчений потік гнітючих думок зупиняється й розчиняється у просторі. Я і сама наче зливаюся в одне ціле з морем, переймаючи його спокій. От тільки, на жаль, легені не гумові, тому замість курсу морської терапії, отримую лише демоверсію, і тільки хочу виринути на поверхню, щоб ковтнути повітря, як помічаю, що хтось є позаду. Це змушує насторожитись. Мене наче зненацька застали на чомусь забороненому. Різкий оберт голови - і під водою бачу чоловічу руку, яка міцно хапає за моє зап’ястя, а тоді витягує наверх з води. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍