Альбіна Вишневська - Довірся мені, Альбіна Вишневська

- Я піду.
- Сиди, - ледве стримався, щоб не гаркнути на дівчину, яка поривалася вийти з автомобіля і скрутити собі голову.
- Але...
Гранін обернувся, важка рука лягла на плече незнайомки, голос був нервовим і жорстким.
- Твоїй дівочій честі нічого не загрожує. Якщо ти тільки про це дбаєш. А от життю - так ... - коротка пауза знову змусила дівчину напружитися, він відчував її тремтіння, - роззуй очі і подивися навколо! Чи ти головою приклалася об деревце і мізки останні розгубила?! Вб'є грозою!

… Мрії на щасливе подружнє життя розлетілися вщент, коли коханий зрадив Юлю. Та у долі є свої плани на дівчину. Випадкова зустріч з незнайомцем виявилася доленосною.

1 глава

2019, кінець червня

Нарешті! Дочекалася його! Юлька шалено сумувала за коханим, якого ось вже три місяці як не було вдома. Останні дні очікування здавалися особливо довгими. Жінці хотілося врешті-решт обійняти коханого та заспокоїтися.

Вона знала, що попереду ще багато випробувань, та віра в краще завжди допомагала не звертати уваги на щоденні клопоти..

З раннього ранку вона, ніби дзиґа, бігала по кімнатам, щоб не тільки прибратися, а й приготувати смачну вечерю. Нещодавно чоловік, під час розмови по телефону, обіцяв, що за тиждень повернеться до їхнього села на першому ж вечірньому автобусі.

Розпал літа за вікном, безліч справ, купа роботи по господарству, так це дрібнички в порівнянні з тим, як Юля скучила за Андрієм.

Жінка нетерпляче рахувала дні до зустрічі з чоловіком. Вимушене розтавання гнітило подружжя, та іншого виходу найближчим часом вони не бачили.

Як і багатьом іншим сім'ям, подружжю також довелося періодично розлучитися на певний час, щоб чоловік мав змогу заробити грошей у місті на будівництві. Андрій мріяв на власний смак відремонтувати батьківський будиночок, замінити старий дах та підлатати огорожу. Руки в нього золоті, але для будівельних матеріалів також потрібні гроші. Господарство потребувало не лише бажання щось робити, але і фінансової спроможності.

Андрій та Юля ось уже сім років жили у цивільному шлюбі. Жили мирно, дружно, звичайно, як і багато інших пар, з часом замислювалися про весілля, дітей. Діти... а от дітей чомусь Господь не давав. Неодноразово Юля їздила до лікарів у місто, консультувалася, але нічого конкретного почути у відповідь не змогла.

З часом змирилася, віддаючи все своє кохання учням. Дівчина шалено любила свою роботу, та й діти її, Юлю, любили. Щоправда школа, в якій вона працювала, знаходилася в сусідньому селищі, але й це була не біда, адже вчителів та дітей їхнього села відвозив рано-вранці шкільний автобус.

І ось нарешті настало довгоочікуване літо: ремонти зроблено, дітей розпущено на канікули, а педагогів відправлено на заслужений літній відпочинок.

Щоправда, по господарству багато роботи, і город потрібно постійно обробляти. Але Юлька не нарікала, адже з милим у неї все швидко горіло в руках.

День линув до вечора. Досить часто, ближче до шостої, Юля поглядала на годинник, нервово торкалася до довгого розпущеного волосся і виглядала у відчинене вікно. Кілька разів набирала номер Андрія, але монотонний голос повторювати одне і те: «Абонент поза зоною».

Жінка заспокоювала себе тільки тим, що по дорозі в їхнє село мережа часто плаває і зникає, мабуть тільки в цьому й причина. До сьомої вона вийшла надвір і стояла біля хвіртки, вдивляючись у бік зупинки. Ось і прибув черговий рейсовий автобус, ось висипалися крихітними мурахами пасажири, миттєво розбіглися хто куди. А милого її так і не було. Щось неприємне та липке розтеклося по шкірі. Звичайно, як і всі жінки, Юля останні пів години накручувала себе, малюючи в голові страшні картинки чогось не дуже доброго. Куди телефонувати, у кого просити допомоги?

Вона безпорадно сіла на лавку біля паркану і, тяжко зітхнувши, стиснула мобільник у долоні. Додому поспішали пасажири. Хтось вітався, а хтось цікавився останніми новинами. Тільки Юля якось загальмовано реагувала на те, що відбувається.

У сусіда Івановича, що жив навпроти, поцікавилася, а чи буде ще якийсь автобус найближчим часом у їхнє село. Дідусь лише негативно похитав головою і одразу зрозумів, у чому суть питання.

Діду шкода було йому бідолашну сиротину. Як померли дід і бабуся, дівчинка зовсім одна залишилася. Ні батька, ні матері до ладу не знала, виховувалась старими Амеліними, коли їхній син з невісткою загинули п'ятнадцять років тому. Добре, що дівчинці пощастило залишитися з ближніми родичами. На той момент Петрівна з Васильовичем ще працювали, от і оформили опікунство над єдиною онукою. А як померли, то все багатство, яке складалося з будинку та саду, перейшло у спадок Юлі.

- Мабуть, свого зачекалася, Юленько? – поцікавився дідусь та присів поруч на лаву.

- Його, дідо, - чи то натягнуто, чи то вимучено посміхнулася старому, який вже років десять був вдівцем.

- Справа молода, можливо, запізнився на рейс, можливо,  інший транспорт підвів, - говорив спокійно, розумно і правильно, - тут головне не накручувати себе, люба.

- Діду, та хоч би голосок його почути, а то якось тут щемить, - притиснула долоню до грудей, - чує серце щось недобре.

Іванович тільки закачав сивою головою. Довго тривало мовчання. Так і сиділи вдвох у теплий червневий вечір поруч ... кожен мовчав про своє.

На годиннику давно сьома, а далі хвилини немов збожеволіли і бігли вперед, не стомлюючись.

- Я, мабуть, піду, Івановичу, - сказала ледь чутно сусідка й тихенько підвелася з лави.

- Бережи тебе Господь, люба, - благословив наостанок дівчину Василь і сам так само неквапливо попрямував через дорогу до себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно