Інна Романова - Мій коханий хірург, Інна Романова

Настя Ульянова закохалася з першого погляду, пронесла спогади про нього крізь роки і нарешті зустріла знову свого Лікаря - Завгороднього Романа, нейрохірурга, мовчазного та трохи холодного.
Залишилась справа за малим - підкорити та закохати його в себе.
Історія про спокійне, зворушливе та турботливе кохання, де вчинки важливіші за слова, відносини важливіші за популярні романтичні побачення.

Прошу поблажливо віднестися до медичної частини, оскільки я дуже далека від медицини та інформацію брала в просторах інтернету та власній фантазії

Історія написана давно, продовження 3-4 рази на тиждень.

Глава 1.

—  Давай, ну коли уже!  - дзижчить над головою Поліна, моя сусідка по парті та подруга по нещастю. 
- Не можу… - шепочу, піт тече по лобі, стікає нижче по обличчю і капає з кінчика носа, я ж зосереджено тримаю голку і намагаюся вколоти.  
Це лише маленька дірочка, з якої піде струмок крові, венозної, не артеріальної, щоб фонтанчиком бризнути... Ну, Настя, давай! Може із заплющеними очима зробити цей нещасний прокол? Точно так і зроблю! Заплющую очі, тягнуся до теплої руки і… 
- Ульянова, ти що витворяєш? Зовсім з розуму вижила? – кричить на мене Ольга Петрівна, наш викладач із практики. – Ти зібралася навмання колоти? А ти, Петрошенко, чого мовчиш? Хочеш синців і дірок у руці? 
- Не хочу, - похмуро промовив мій піддослідний. Ну що ж мені робити?.. На манекенах я спокійно знаходжу вену і роблю укол, беру кров, ставлю катетер, та всі необхідні маніпуляції виходять ідеально, але як тільки бачу перед собою живу людину – все… ступор і страх. 
А я ж майбутня медсестра!  
При тому, хочу стати не простою, а саме операційною медсестрою, і що зрештою? Он Петрошенка навіть ненависного штрикнути не можу. 
Заняття закінчилося і я, похмуро опустивши голову, не поспішаючи, поплелася в гуртожиток. 

- Ну як справи? - запитує моя сусідка по кімнаті, неперевершена зірка факультету «Сестринська справа» Віра Калугіна.  - Змогла подолати базову процедуру медсестер чи знепритомніла? - вона в'їдливо посміхається, натягуючи панчохи.  
Хм… Цікаво… Сукня на ліжку лежить червона і тканини там зовсім мало, така собі сукня з натяжкою, скоріше подовжена кофта, і гриву свою завила… 
- А ти куди? - з подивом питаю, адже наша зубрилка і відмінниця Віра посеред тижня не ходить нікуди, вся в навчанні або в спорті, щоб не поступитися місцем першості за ідеальністю, а тут така позаштатна ситуація. Цікаво! Так... Навіть манікюр оновила під колір сукні, і макіяж агресивний досить... Швидше за все побачення. 
- Не твого розуму справа, йди вчись уколи робити, медсестра-недоучка! - сказавши мені ці приємності, наша міс Конгеніальність взула високі підбори і пішла. Гарна! 
Я провела сусідку поглядом і подивилася на себе в дзеркало...  
А я теж дуже навіть симпатична... Щоправда на голову нижча за Вірку, вона швабра 176см, а я всього лише 163, хоча вага у нас, я думаю, майже однакова, близько 55кг. Ні, я зовсім не товстушка, а саме «нормальної статури», з апетитною попкою, з невеликим животом і грудьми третього розміру, як каже мама Катя «все при мені». Єдине, ці щічки ... Хотілося б вилиці точені і підборіддя як у аристократів, але маю що маю - ластовиння, курносий ніс, кругле обличчя і яскраво-сині очі на пів обличчя, обрамлені світлими віями. Бувають блондинки з темними віями і бровами, то я не така, у мене їх без туші зовсім майже не видно. Зате волосся –  моя гордість, я володарка рідкісного кольору волосся – платинова блондинка, у мій колір фарбуються всі відомі селебретіс-блонди. 
Розглянувши себе ще раз у дзеркалі, покрутилася, покружляла і залишилася задоволена – не модель, але симпатична. Усміхнулася, підморгнула та пішла вивчати теорію медичних приладів.  
Тяжке життя студента, а мама Кет каже, що доросле життя буде ще важчим. Ну нічого, прорвемося! Терпіння і наполегливість мені допоможуть подолати все! 
Не просто так я пішла вчитися на медсестру, у мене є велика мета – зустріти свого Лікаря Романа Завгороднього! Я в нього була закохана в 15 років, цікаво, як він поживає? 
Наша зустріч була доленосною у прямому значенні цього слова. 
Як згадаю… 
Ми з однокласниками бігали на мосту і бешкетували, хлопці нас наздоганяли і намагалися «скинути» в річку через міст, а ми з дівчатками «сильно тікали», така собі дурість і легкий флірт безумних підлітків. Все було весело, безневинно і цілком безпечно, поки Коля Петрошенко не перестарався... Спіймавши мене, він перевернув моє тіло через бортик... Всі вже кричали, щоб він зупинився, хлопці підбігли і почали допомагати мене витягувати, я тим часом істерично репетувала, висіла головою вниз і дивилася в товщу води. Однак назад мене витягти не змогли, рука вислизнула, спочатку одна, потім ще одна і я, як у сповільненому зйомці, відчула політ і падіння в товщу річки. 
Скільки тоді думок промайнуло в голові. 
І про те, що я така молода, і хлопця у мене досі не було, і мама Катя як там буде без мене, навіть промайнула думка, що завтра контрольна з фізики, добре, хоч не вчила, все одно дарма. 
Справа в тому, що я не вміла плавати і взагалі боялася води, не знаю звідки цей страх, але як випливти навіть не уявляла, а повітря тим часом закінчувалося.  
Я як у фільмах бачила зверху світло та опускалась все нижче. Якоїсь миті бажання жити стало непереборним і я на останньому подиху почала рухати ногами, як риба хвостом, намагаючись піднятися вгору і в мене навіть почало трохи виходити. 
Але повітря не вистачило, задихаючись, я наковталася води і світ померкнув переді мною, огортаючи темрявою і крижаним спокоєм. 
Розплющивши очі я побачила найпрекраснішого хлопця у світі, він сидів біля мене і методично бив по грудях.  
Я почала кашляти і захлинатися водою, вона випливала з легень, носа, рота, і мабуть, навіть із вух. Мені було боляче і нещадно пекло горло, в той же час я була щаслива. Адже жива! 
Він мовчки спостерігав, загадковий та неймовірний, мій Рятівник! 
- Дякую, - пробулькала я. 
- Дура! - відповів мій прекрасний принц - Розмовляєш, значить жива. Мізками наступного разу думай, перш ніж у ризиковані ігри грати. Переодягнися і потім у лікарню сходи, можливо, пневмонія або бактеріальне забруднення, води напилася. Все, живи, - хлопець говорив грубі слова, але в очах натомість бачила турботу і небайдужість, також звернула увагу, що він нервується, руки трясуться,  проводить рукою по волоссю, ніби розчісуючи їх, намагаючись приховати тремтіння. 
Він мені здався Ідеальним! 
А далі хлопець просто розвернувся і пішов, покидаючи мій світ. 
- Куди ж ти?! - кричала я, але голос лише слабо хрипів, майже беззвучно... Навіть намагалася встати в надії наздогнати хлопця, проте тіло зовсім не слухалося. 
Мені допомогли встати, подружки розповідали, як хлопці стрибнули у річку на допомогу, мій рятівник у тому числі. Він же й знайшов мене, витяг і одразу приступив до невідкладної допомоги. Його губи торкалися моїх губ! А я все пропустила... І тепер він пішов ... 
- Ой, дивіться, хлопець забув записник, він його лишив тут перед тим як стрибнути і забув, напевно, - сказала одна з перехожих, свідок мого падіння-порятунку. 
- Дайте мені, будь ласка, я його знайду і віддам, - намагалася встати та забрати записник, але ноги та руки все ще не слухалися.  
Жінка простягла мені знахідку і пішла, взагалі весь натовп потроху розсмоктувався, розуміючи, що найвидовищніше вже позаду, ніхто не потонув і драми, загалом, не буде. 
У лікарню я так і не пішла, відбувшись легким переляком і хворим горлом, зате прочитала записник досконально, та що приховувати, я майже вивчила його  напам'ять… Адже там була інформація про мого благородного рятівника – Романа Завгороднього, який навчався в ординатурі за спеціальністю "Нейрохірургія". 
Я його обов'язково знайду і більше ніколи з ним не розлучуся! 
Так думала дівчинка-підліток, фантазуючи про нашу майбутню доленосну зустріч у стінах лікарні...  
Ось він мене бачить, впізнає, його обличчя осяює радісна усмішка, я біжу до нього, він підхоплює мене на руки і вимовляє - «Я думав про тебе весь цей час, дякую, що знайшла мене»… 
Згодом мої фантазії та думки трансформувалися у план дій. 
У 16 років першим пунктом там значилося - вступ на лікаря-нейрохірурга. Однак мої оцінки та рівень знань внесли певні корективи...  
Спочатку я передумала вступати на Нейрохірургію, подивившись фільм про операцію з трепанацією черепа, потім перед вступом до ВНЗ я зрозуміла, що біологія і хімія у мене не дотягують до вступу на лікаря в принципі... 
Я не дурна, але й не розумниця. Середнячок по життю. 
Чесно сиділа над підручниками з хімії та анатомії годинами, проте до рівня лікаря не дотягнуться мені ніяк, не можу я зрозуміти і запам'ятати купу розумних формул, структур та іншого. Ну не виходить і все, не моє! 
Плакати та відступати я не звикла, тому почала шукати альтернативні варіанти. Ким ще можна працювати у лікарні? 
Звичайно ж, одразу натрапила на думку, що з мене вийде чудова медсестра! Професія для мене на 100% – спілкування з людьми, турбота, мінімум маніпуляцій із людським тілом і, головне, можливість працювати поряд із Коханим, допомагати йому у всьому. Точне влучення в ціль! 
Тоді мені ідея здалася ідеальною...  
Хто ж знав, що треба скільки всього знати і вміти, особливо в плані маніпуляцій з людським тілом. 
Гаразд, Настя, підбадьорилася, зібралася, встала і пішла підкорювати світ! 
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно