Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

І всі вони померли і воскресли. І тільки через людську невмирущість Доведено, що ти насправді — Бог.

1969

ВІНКИ Куди дівати нам вінки тернові? Чи ж то не забагато на один Народ, який не хоче помирати, Того колюччя, тих сумних корон? Оперезати світ могли б ми терням, Яке на чолах предків запеклось, Облите їхньою святою кров'ю, Гартоване у праведнім вогні. Та світові чужих страждань не треба, Він має власні болесті й дроти, Свої месії в кожного народу. Тож хай же будуть з нами ті вінки, Щоб з дотику до них росли ми всі, Щоб їх і наші діти не боялись.

1969

МАТИ До матері я в спогадах вертаюсь, Кладу своє зажурене чоло На темних жил вузли та блискавиці Її спрацьованих і скорбних рук. Вони мене не вдарили ні разу, Голубили, здається, лиш тоді, Як ми прощались. Так було востаннє, Коли назавжди мати відійшла. Я не боявся рук її тружденних, Але тривожно думаю тепер, Чи перед ними я не провинився? Я чую в скронях пульс тих рідних жил, В них бачу блискавку мого сумління, Що осяває темряву душі.

1978

ЛІТАКИ Як зграя риб, завмерла в ясних водах, Посеред поля сяють літаки. Один злітає в небеса — так щука Злітає, упіймавшись на гачок. Здається, що на хмарі чи десь вище Сидить собі незримий риболов, Метає спінінг і на високості Він витягає срібні блискавки… Щаслива, мабуть, лиш ота рибина, Що з ротом окривавленим шугне Назад у плесо! Але ж так буває, Що з неба не вертається літак. Куди ж діває свій важкий улов Могутній і невидимий рибалка?..

1978

ХМАРИНА

Десь у зелених плесах Лючки й Прута

Я бачив ту хмарину ще малим.

Вона була немов печальна жниця,

Що над дитям здрімалася в снопах.

Я впізнавав себе в її дитині

І знав, що сниться їй жахливий сон.

Збудіться, мамо!.. Хмара відпливала,

А я йшов їсти панщизняний хліб.

Тепер я в рідні води заглядаю,

Та вищі вже над світом небеса,

І в зорі обернулись наші сльози.

Все одійшло, лиш мамин білий серп,

Що випав із мозольної руки,

В стерні небес вечірніх тужно сяє.

1978

РОДИНА Є в кожної людини рідне древо — Як зірка чи як мати. Доки грім, Захекана сокира чи пила Не вб'ють його, душа росте і квітне. Залежність незбагненна і сувора Від неба і землі. А як знайти Свою зорю і дерево своє, Свою небесну і земну родину? Ні, не одразу розгадаєш дух Спорідненого світла, таємницю Руки своєї в жилавім листку.