Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

1977

ГОЛОС Облудний вірш у золотому горлі Свого творця звучить, як правди звук, Ляклива нота — смілістю бринить, Безсила — грає громом помсти й кари. Коли ж гортань нездари відпалає, Його поезії втрачають блиск. Вони бояться вийти із книжок Без голосу його, як без одежі. Немов ляльки, — допоки є актор, — Вони говорять, плачуть і сміються; Відходить він — приходить німота. А ти, моє трудне й пекельне слово, Чи заговориш, як мене не стане, Чи разом з голосом моїм умреш?

1978

ТВОРЧІСТЬ На палі гинеш. Сліпне тихий зойк, Сухою виноградною лозою Рука звисає, ніби не твоя вже, По слупі кров тече, як афинник. Втім, подають тобі на кпину лука — Султан регоче, євнухи пищать. І ти, хто смерті в них благав, — скоріш! — Тепер хапаєш кілька стріл зубами. Так творчість починається. Болить, А потім правди й помсти прагне серце. Пиши — так ніби мить остання йде. Не зрадить слово тільки те, якому, Мов Байда, зором ти відміряв шлях І дав співаючу, сміливу душу.

1967

СЛАВА Нещасний той, хто дався закувати У бронзову одежину живцем. В тяжкій, убивчій славі ледь бриньчить Його душа, неначе муха в танку. Він ворухнутися не може сам, Його, немов каліку, носять люди. Тоді, мов лах в землі, згниває мозок, Застояна засмерджується кров. І ті, що двигали його на плечах, Поклони били вірно перед ним, Зачувши люті запахи гнилизни, Випорюють з металу автогеном Свойого ідола смердючу кість І кидають її гієнам ночі…

1969

ГОЛГОФА Це страшно, як людину розпинають, Не йнявши віри їй, що Бог вона; Плювками прибивають до хреста Невинну душу, генієм пойняту. А ще страшніше, як знімають ката З охрестя справедливої ганьби, Навколішки стоять довкруг мерця В молитвах ждуть, що він от-от воскресне… Одна Голгофа споконвік була: Розбійник і Творець висіли поруч, І в темряві не розрізняли їх. Та ми повинні бачити при світлі, Де вбитий Бог, а де всесвітній хам, Що перед смертю розпинав народи.

1969

БОГ Двома хлібами тисячі людей Голодних ти нагодував, і воду Перетворив на золоте вино, І воскресив мерця в студенім гробі, І, маючи таку страшну могуть, Пішов на хрест, підклав тонкі долоні Під гострі цвяхи, з болю та жаги Зомлів і вмер, до дерева прибитий. Але стражданнями не врятував Од мук нікого, хто на цьому світі Мав чудотворства небезпечний дар.