Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Коло дороги дерево стоїть. Натомлені й пожовклі, як діди, Лежать сніги з закритими очима. Та вже синиця скрипку золоту Настроїла і вихваляє сонце. І поверх льоду каламутні води Течуть, як вовна із брудних овець. Мені на серці легітно. І я Сміюсь до незнайомого дівчати; Життя — це, мабуть, уміх весняний. А потім я злітаю і лелеці, Що на вербі гніздо, як храм, будує, Галуззя урочисто подаю.

1977

ЛІТО Кружальцем ядровитої цитрини З блакиті сонце скочується вниз І на вечірнім обрії горить, Мов на корі вишневій крапля клею. Жінки грудасті й голі, як богині З полотен Рубенса, до річки йдуть; Просвітлюється плесо в комишах, Мов абажур зелений, сяйвом плоті. Втім, надбігає молодий кентавр — Кінь і юнак — одне єство безумне — Врізається у воду, в крик і сміх. Від наляку дебелі молодиці На здутих сорочках у небеса Возносяться, як янголи русяві.

1977

РЕВНОЩІ Нема вже світла темного в очах, А в голосі — гріховності хрипкої… Ти спокушала цілий світ колись, Я в ревнощах спекотних задихався. Лишилась тільки чистота сліпуча, Як після віхоли нічної сніг: Нікуди не втікає він — лежить! З незайманості проступає холод. Моя душа опалена вогнем, Як деревина в полі, під якою Розводили багаття мандрівці. Мені здається, що життя минуло, А то лиш ревність вигасла моя — На сніг злітає сажа пластівцями.

1977

СЛЬОЗИ І ПІТ «Не треба нам нічого, все для тих, Що після нас прийдуть під вічні зорі. Вони за нас повинні жити краще, Хай наші сльози в сонце їм течуть!» Так безутримку мовить лицемір, А я кричу: «Мовчи, старий шахраю, Ніхто за тебе жити вже не буде, Будущині не треба сліз твоїх! Ти вибудуй для себе автостраду, Ти вимий вікна для своїх очей, То й буде дітям шлях і сонце в хаті. І не питай про тих, що на війні… Бо смерть за волю — це найтяжча праця, Тече у сонце людства смертний піт».

1967

МОХ Зелений мох на камені росте, Неначе тишина тисячолітня На світ виходить з кам'яної плоті І так згортається, як їжачок. Налякана грозою й криком птиць, Вона жадає знову повернутись У темноту і рідне безгоміння Бездонного камінного нутра. Але немає тому порятунку, Хто вийшов з небуття, — і навіть смерть Йому вже не поверне супокою… Клекоче буря, блискавка, як лом, Із каменя здирає грудку тиші І спалює божественним вогнем.