Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Промчался звоном струй. И снова тишина… Забыться б и забыть в неведеньи счастливом В жасминовом раю, что принесла весна. Невзгод, забот, тревог снять жесткие вериги, Вернуть забытых лет утраченный покой. Но не дано. Давно он стал страницей книги, Той, что прошедший век уже унес с собой. А новый век летит, гремя на рельсов стыках, И нет покоя в нем, его здесь не найти… Вот только лишь жасмин да окна в лунных бликах Напомнили мне вновь о пройденном пути. «Бентежний дух весни…»
Бентежний дух весни Ще десь блукає світом, Та вже всі наші сни Наповнюються літом. І сонячний цей день Нам літо обіцяє… То є весна ще десь? Чи вже її немає? Он липа як цвіте, Й тополя білить пухом. Весна іще… Проте Вже пахне літнім духом. «Все. Місяць травень літа добігає…»
Все. Місяць травень літа добігає, Дерева одягнувши у листки. Тому весна так щедро розсипає По тротуарах білі пелюстки. Тож що не день, то червень ближче, ближче… Пора приходить літечка свята. І десь на верховітньому «горищі» Зозуля вже рахує нам літа. «Заблукав десь вітер поміж листя…»
Заблукав десь вітер поміж листя Й зовсім не тривожить спокій ночі. В темнім небі зорі променисті Сяють, мов коханих ясні очі… Вони ще й підморгують лукаво — Нумо, відшукай між них свої… В ніч весняну то нелегка справа, Коли так співають солов’ї. «Весна так стрімко в літо перейшла…»