Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Гаразд, добре. Сподіваюся, він хоча б тихий, а то терпіти ще одного Кирила я не маю наміру. Ми будемо там до обіду, – рішення я прийняв насилу, але хитра Марго змусила мене його зробити. Добре, якщо нею керували думки виключно про поповнення сім'ї, а то з цієї інтриганки не убуде підсунути якусь гидоту.

Повернувся в клуб, застав Ніну на колінах у майже обкуреного Діми. Кирило так узагалі з двома дівчатами обіймався, червоний, як рак.

– Збирайтеся, нам пора! – оголосив їм, накидаючи куртку.

– Пішли! – хлопці піднялися на ноги разом із дівками, і я ледь не гаркнув на них.

– Я ж сказав, НАМ пора, що не ясно? – напевно, тільки тепер вони зрозуміли, про що я.

– Йой, дівки, побачимося! – Кирило галантно поцілував руки своїм дівчатам.

– Красуня, мені потрібно йти, – тягнув Діма з прощаннями.

– Не йди, котик, залишся зі мною, – як ця дівка діє мені на нерви! Прийнялася тягнути час, обіймаючи цього ідіота.

– Діма! – різко вигукнув, втрачаючи терпіння. До того будинку ще добігти треба першими.

– Вибач, люба, іншим разом! – він поцілував її в щоку і все-таки підійшов до мене, попри її жалюгідні вмовляння.

– Куди ми? – на вулиці Кирило, нарешті, зміг віддихатися.

– За ще одним моїм головним болем, – ми поїдемо машиною до лісу, а потім залишимо її якомога далі від чужих очей. Приймати новенького - справа не проста, і доведеться робити це у звіриній формі.

– От ся маєш! Так у нашій родині буде поповнення? Нарешті батько не називатиме мене молодшим! – Кирило, напевно, єдиний зрадів такій новині.

– Йому дев’ятнадцять, тобі вісімнадцять, тож ти однаково в нас найменший, – даю цьому бовдуру по шапці.

– За що? – надувся, як маленька дитина, чесне слово.

– Досить до дівчат чіплятися, ти ж знаєш: нам не можна. Тебе, Дімка, це теж стосується! – водити машину мені ніколи не подобалося, але краще вже я, ніж ці двоє. Сподіваюся, хоч новенький не сидітиме в мене на шиї, як інші. Іноді мені здається, що посада альфи передбачає виховання важких підлітків, залишається лише гадати, як Ренат цілих десятьох терпить.

– Та знаю я це дурне правило, – пробурмотів наш істинний романтик, гортаючи в мобільному фотографії власних малюнків усе тієї ж жіночої особи. Ей, братику, ти з нею точно обпечешся, сподіваюся, хоч не так сильно, як Михайло з Марго.

Ми зупинилися на глухій дорозі, почали роздягатися, для нашого нового товариша одяг знайшли у багажнику. У нас у машині завжди багато одягу, бо ці двоє пустують, як діти малі.

– Кай, – покликав Кирило, і я обернувся, знявши взуття і закинувши його в багажник, – а ти впевнений, що його переможеш? Він же старший за мене, значить сильніший?

– Це ти так натякаєш, що тебе я переміг виключно тому, що ти був слинявим хлопчиськом? – скуйовдив волосся цього гада, усміхаючись.

– Сам ти слинявий! Серйозно, він же має бути сильнішим, хіба ти не боїшся, що тебе з п'єдесталу посунуть? – як же задоволено він усміхається, наче тільки про це й мріє, от же дрібний паразит.

– Сильніший не той, хто пізніше перейшов, навпаки, що раніше, то триваліший час твоє тіло звикає до сили. Ось тому Ренат і настільки сильний, йому добра сотня років, – розім'яв кісточки рук, тепер мені доводиться перетворюватися раз на два дні, бо потрібно за цими двома наглядати. Є в цьому свої плюси, принаймні, перетворення вже не приносить болю, та й контролювати звіра можу набагато краще.

– Тобто наш «батько» був би найсильнішим із вовків, якби не відмовився від дару? – Діма вперше зацікавився чимось окрім своєї баби, просто щастя якесь.

– Михайло не відмовився від дару, сам знаєш. І так, найімовірніше так і було б, але й не тільки через вік, – зробив кілька кроків до лісу, принюхався до навколишнього світу і судомно зітхнув.

– Тобто цей хлопець слабший за мене? – Кирило зрадів такій заяві.

– У сенсі контролю, так. Але він онук попередньої альфи, тож важко сказати, наскільки він буде сильним. Гаразд, досить балаканини, ходімо, – шерсть виступила на моєму тілі, кожна кісточка ламалася, а потім зросталася знову.

Світ у вовчій подобі зовсім не такий, як його знають люди, та й бачать вони не так добре, як звірі. Незнайомі кольори, все то надто яскраве, то темне, а то взагалі пірнаєш в темряву наче в болото. До речі про звірів, мій чомусь шалено радий. Ведучи за собою інших, він підстрибує і виляє хвостом, мені навіть здається, що він сміється, але це вже зовсім марення. Дивні відчуття, для мене не зрозумілі. Можливо, він розуміє, що ми йдемо за ще одним моїм головним болем і так зловтішається.

Ми прибігли до будинку раніше, ніж я припускав. Діма і Кирило нещадно відстали, ще б пак, я біг на всіх парах, як божевільний. Ліс почав рідшати, я вже побачив старий будиночок, по-моєму, над ним не владні роки.

Вийшли з лісу уже разом, й зупинилися біля будинку. Кирило, як завжди не слухається, у вікно поліз, намагався щось там роздивитися, невгамовний.

– Прийшли, нарешті, – стара відьма виглядала, так само як раніше, зовсім не постаріла.

Двері у будинок із гуркотом відчинилися, і вийшов мій головний біль номер три. Величезний, судячи з усього, він і в людській іпостасі був високим і сильним. Точніше зрозуміти через майже перетворене тіло неможливо. Перше перетворення найболючіше і найтриваліше, також найнебезпечніше для навколишніх. Він стояв усе ще на своїх двох, як людина, а не вовк. Це погано, видно людська свідомість усе ще бореться зі звіриною. Одразу зрозуміло, що в ньому тече кров альфи, їхня свідомість зазвичай сильніша, ніж звіряча, принаймні так кажуть. Мені не залишається нічого іншого, як накинутися на нього, змушуючи захищатися і прийняти свою звірину природу.