Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Він виявився сильним настільки, що, підкоряючись інстинктам, Діма і Кирило спробували стати на його бік, я не можу звинувачувати їх за це, на відміну від мене, вони все ще погано контролюють внутрішніх звірів. Довелося розбиратися з усіма відразу, кому хвіст прикусити, кому вуха надерти, а кому лапою по щелепі пройтися. Зовсім розперезалися! Першим прийняв мій авторитет Кирило, кривлячи свою смішну вовчу морду і підтискаючи забитий ніс, він завив, визнавши в мені альфу. За ним завив Діма, визнаючи, що я сильніший. Наш новий знайомий, який дістав лапою по морді, сумнівався найдовше, але все ж опустив голову, а потім завив з іншими. Далі завив і я, ймовірно, це дурість, але, як виявилося, виття означає набагато більше, ніж можна подумати спочатку. Ми не спілкуємося подумки, як у якихось фільмах. Усе наше спілкування зводиться до відчуттів, ось і зараз, прийнявши новенького в наші ряди, кожен із нас відчув його розгубленість і страх. Рикнув, мотнув у бік лісу, пора було йти. Зграя побігла до лісу, лише я залишився перед будинком, бабця не пішла, коли в ній відпала потреба, а отже чогось хоче.

– Твоя доля знайшла тебе. І знайде знову, і знову, скільки б ти від неї не тікав, – мені не сподобався погляд її безбарвних очей, але більше жінка нічого не сказала, пішла в будинок, прикривши за собою двері.

Що це означає? Скільки не зустрічаю цю відьму, весь час вона втручається в моє життя, дістало це. Повернувся у бік лісу, щоб наздогнати моїх лобурів, як у спину мені вдарив порив вітру. Він приніс із собою не тільки прохолоду, а й запахи. Лісової трави, перегною, зібраного врожаю, всього, чим пахне осінь. Але один запах відрізнявся, він був настільки сильним і дурманним, що в мене запаморочилося в голові. Я відчував багато різних запахів, приємних і не дуже, але цей був зовсім іншим. Одного разу вловивши його, я вже не хотів більше не відчувати його, він був настільки приємним і привабливим, що звірині інстинкти перемогли розум. Я навіть голову в той бік повернув, щоб побачити, звідки приніс вітер цей запах. Звір забився в грудях, він майже перехопив контроль, я міг відчувати його несамовите бажання бігти за цим запахом хоч на край світу. Цей дурман так сильно запаморочував голову, що я не міг навіть до пуття озирнутися. Щойно мені нарешті вдалося помітити в тій стороні рух під кущем бузку, наче сам бог змилостивився над мною, і з неба впала така непроглядна злива, що стало неможливим відчувати запахи. Дурман відступив, і мені, трохи збентеженому і не зовсім при здоровому глузді, нарешті вийшло змусити свою вовчу іпостась слухатися і йти в ліс. Наостанок мій звір усе-таки завив, і це виття було сумним, немов він кликав когось, хто ніколи не відгукнеться.

З того самого дня я намагався не думати про той запах і про те, що може так пахнути. Звір невдоволено рвав моє нутро, варто було мені згадати про той день, точно він усе розумів і просто сумував. Сумував за тим дивним запахом, або можливо він сумував за тим, що могло так приємно пахнути, але я не знав і знати не хотів за чим.