Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Роздражнено повів плечем, навіть якщо її рука мене не торкаєтеся, мені противно тільки від того, що вона так близько сидить рядом. Якби не моя звичка не дихати носом, коли в місцях з багатою кількістю людей, мене б уже від неї знудило. Як Діма взагалі справляєтеся з цим? Не розумію. Кохання убиває не тільки мозок, але й нюх? Сумніваюсь. Від огиди допив зі стакана сік, напитися, коли всередині тебе така небезпечна тварюка – саме ідіотське рішення. Його потрібно тримати під контролем, завжди.

– Так хто це? Хто це? – діставали Кирила запитаннями дівчата. – Його колишня?

– Гірше – мама! – розсміявся той у відповідь, намагаючись обняти одну із дівчат, але та тільки сміялась, дражнячи його.

Мама, ага? Як це слово просто зірвалось з його уст, зважаючи на те, що він ніколи її так не називав. Марго з тих людей, що любить давати відносинам ярлики, їй так комфортніше. Наприклад: вона завжди називає нас синами, і ніяк інакше, хоча жодного з нас вона не народжувала. По документах ми всі троє – її названі сини, та чи варто говорити, що ці документи куплені за ті самі гроші Дем’янових? Всі ми троє Дем’янових, що Діма, що Кирило, чи я – так легше, безпечніше, але й безглуздіше.

– Кай, ти догрався! Вона мені дзвонить! Візьми слухавку, чуваче! – занив Кирило, помітивши виклик на своєму мобільному телефоні.

Ледь сіпнулось око, від того як він до мене звернувся. Хоча до нового імені я  звик, хоч досі вважаю його безглуздим. Хоча, що може бути безглуздіше за причину, чому я приставився всім саме так? Навіть згадувати не хочу. Дімка не відводив очей від своєї «хвороби», навіть зараз малюючи її портрет олівцем на серветці. Нінина нахабна рука пробралася до моєї дупи, і я зрозумів, що дзвінок "матусі" припав якраз до речі.

– Відійду, – схопивши мобільний зі столу, попрямував до виходу з клубу.

Щойно опинився на вулиці, одразу стало легше. Як же ця дівка смердить, хоча, втім, як і будь-яка інша. Мій нюх сильніший, ніж у хлопців, напевно, тому я більше страждаю через чужі запахи.

Дістав сигарету, закурив. Мені не подобається це робити, просто це дратує звіра і відвертає від чужого смороду. Останнім часом мені здається, що нюх - це покарання вовчого божка. Мобільний телефон продовжує вібрувати, люди біля входу у клуб дивляться на мене косо. Усі в цьому богом забутому місті знають хто я такий, принаймні думають, що знають. Мій так званий батько Михайло Дем'янів тут мало не цар і бог, усе тут купив завдяки своїм шахтам із видобутку золота. Навіть той самий університет побудував у рекордні строки, всього за два роки. Майже все тут належить нам, хоча особисто мені все це не потрібно. Напевно, я й сам не знаю, що мені потрібно, крім одного, що неможливо. Викурив сигарету і кинув її на землю.

– Так? – підняв слухавку, очікуючи чергової дурниці від "матусі".

– Кай! Ти чого слухавку не береш? Знаєш, скільки разів я тобі вже подзвонила? Раз п'ятдесят! Скільки разів тобі казати: відповідати на мої дзвінки! – Марго заголосила, утім, як зазвичай. Усе-таки мамою вона себе називає не дарма, набридлива майже як справжня.

– Ти по ділу дзвониш, чи як? – говорю з нею завжди доводиться різко, а то на шию сяде і ноги звісить, така ж вона людина.

– А коли я не по справі дзвоню?! Ти б хоч раз мені не у справі подзвонив! А то не дочекаєшся від тебе хороших слів! – ох, завелася ж нестерпна жінка.

– Марго!

– Збирай хлопчиків, вам час йти до відьми, – вона різко стає серйозною.

– У сенсі? Навіщо нам до цієї старої карги, та ще й повним складом? – востаннє я був у тому будинку років зо два тому, коли Кирила до зграї приймав.

– У неї там новий хлопчик, нещодавно перейшов. Треба забрати його в сім'ю, – і радісно так сказала, можна уявити, що в дитбудинок за дитиною посилає. Ага, мені Кирила вистачило, не потрібен мені цей сумнівний "хлопчик".

– Ні, мені цих двох вистачає, – різко відповів їй і кинув слухавку. Краще б цієї Ніни допомогла позбутися, її увага вже діє на нерви. Мобільний знову задзвонив, слово "ні" Марго ніколи не розуміла.

– Ну, що ще? – знову підняв слухавку, можливо тому, що повертатися у клуб не було жодного бажання.

– Кай! Я ж казала тобі не кидати слухавку! – саме обурення.

– І що з того? Я ж сказав, мене це не цікавить! Мені вистачає тупих підлітків в особі Кирила, – хлопчині зовсім недавно вісімнадцять виповнилося, але він поводиться так само, немов йому п'ятнадцять.

– Йому дев’ятнадцять, Кай, – різко відповіла Марго, і я замовк, не знаючи, що відповісти.

Дев’ятнадцять років не той вік, у якому можливий перехід із людини на вовка. Те, що хлопець вижив після такого, взагалі неймовірно.

– Ти уявляєш, наскільки хлопець сильний? Що буде, якщо він потрапить у зграю до когось іншого? Відьма каже, що він не альфа, йому не вижити наодинці. Він буде просто небезпечний для інших і його знищать, як загрозу.

Я мовчав, нічого не відповідаючи, це не моя справа, мене не повинно це цікавити. Марго зрозуміла мою точку зору і замовкла на деякий час.

– У нього є батьки, сестра. Його дід був попереднім главою зграї Рената, сам розумієш, що буде з хлопчиськом, якщо теперішній про нього дізнається, - уміє вона нагнітати, тут війна за територію світить, а мені такі проблеми ні до чого.