Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

й від сина свойого сліпого… Буду вічно страждати в жалю та в клятьбі… І за це я прошу лиш одне, далебі, — Не жени ти мене від свойого порога. МОЄ ТЕРПІННЯ… Моє терпіння, мій кривавий біль — Що проти мук, в яких живуть мільйони, Де родить стогін стогони й прокльони, Де очі всім гризе сльоза, як сіль! Мій дух летить аж до небесних піль, Та, мов чолом об мур, там б'є поклони. В молитвах світу крик малий мій тоне, Ніщо в клятьбах, що линуть звідусіль! Я в безмірі буття — ніщо. Сумління Подумати інакше не дає. Чому ж нема душі перебоління, Чому здається, начебто моє Терпіння — то усіх людей терпіння, І простору для нього не стає? ТОВАРИШ МІЙ Іде за мною вслід блідий, кістлявий труп, Повсюдно, наче тінь, — куди я не ступлю. Чи встану, чи вночі в постелі мертво сплю, Зі мною завжди він — живий, рухливий слуп. Він зачинив мене в тісний залізний зруб, Перетворив мій світ в темницю без жалю, Вбив почуття, чи я терплю, чи не терплю, Здушив і відпустить відмовивсь навідруб. Товаришу ти мій, низький уклін тобі! Навік люблю тебе, люблю тебе давно, Ти — посланець мій, ти — самого щастя дно… О, не покину я ні в сні, ні в боротьбі Тебе, як і мене не кинеш ти в журбі… Хвала тобі і честь, моя Самотино! НА СУД На суд вам, книжники, себе я віддаю, Судіте, як велить і пише ваш закон; Життя моє — то гніт і рани від припон, Але душа моя не збруднена в гною. Я вашу обминав ненависну сім'ю, Фальшивим ідолам не дався я в полон. Якщо ж і проклинав, бентежачи ваш сон, То проклинав себе і мук своїх змію. Грішив я так, як ви, не мав грішніших справ, Пив чарку гіркоти й терпіння — все до дна, Не знадила мене облуда ні одна. Як звір, єдиний гріх мене душив і рвав: Мій злочин — в тім, що я мав серце, серце мав! Але чи це така страшенна вже вина? СЕРЕД МОГИЛ На плечі взявши хрест, серед могил я стану, Як од заснулих там пророків посланець, I гляну аж туди, де світу є кінець, — Найдальші овиди я думкою дістану. Я всюди клич пущу — з кургану до кургану — По всій безмежності широко й навпростець, Клич-заклинання, клич незгублених сердець, Вчарований у спів, у пісню нездоланну. Прокльонами раба, що гине в злі й від зла, Молінням грішника, що в запалі жахному Зарізав матір, я звернусь до сонця й грому — Хай спалять мені плоть, хай висмалять дотла Мій зір, неначе цвіт слабенького стебла, Але ж нехай і хрест мій спопелять при тому. ЧОМУ? Для духу вольного