Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

нема ні меж, ні краю, Куди б сягнуть не смів і де б не пролунав; У хаосі буття, в пітьмі всесвітніх з'яв Не знищується він, не відає одчаю. Він знає тайни душ, зітхання серць в розмаю, Все те він спізнає, що біг віків не знав. Як фенікс із золи, возноситься з канав, Геть одганяючи темнотних звірів зграю. Ти створений із сонць; твоя снага змогла б Тримати перуни, носити світло дуже, Ти в жодній боротьбі не впав і не ослаб. Але чому ж ти там ніщо, нескутий душе, Де дзвонять кайдани так звично й так байдуже, Де кров'ю і вогнем раба частує раб? БАТЬКІВЩИНА З землею й небом нерозривна нить Мене поєднує — нетлінна павутина, — Земля мене голубить, наче сина, Сповитий дух мій в сонце та блакить. Ще ж у колисці я з пісень навчився снить, Що ці тісні краї — близькі, немов родина, Що ниви рідної — я грудочка єдина, Що іскорка в мені од рідних зір — горить. Так Батьківщину я здобув собі без люті, Але не викинув кістки чужі, забуті, З полів, де я зростав, з озерних узбереж. Як зневажаєш ти мене — я в темній скруті, Бо зневажаєш ти мою Вітчизну теж, А скривдиш ти її — мене тим злом уб'єш. ДЛЯ БАТЬКІВЩИНИ Беру сопілку, що від сну холоне, Буджу і пробую на голоси: Чи стане слів-думок? Чи ти даси, Мій інструменте, чисті передзвони? Хвилююся, веду тривожні тони, Хоч пісня йде, як у старі часи. Продзвонює вітрами крізь ліси, Летить із солов'єм навперегони. Та відати хотілося б мені, Як приймуть пісню свояки-сусіди, Благословлять чи стопчуть у багні? Але нехай — мій сум подіти ніде. В гарячці смертній гратиму сумні Для Батьківщини-матері пісні. БДЖОЛИ Навкруг мого садка — пні медоносних бджіл, Що гомонять, бринять і грають, як музики, їх знаджує здаля цвіт конюшини й вики, Медок несуть вони з близьких і дальніх сіл. Я чищу вулики, обкурюю навкіл, Лишаю восени медів запас великий, Дивлюсь, аби хробак, отой нищитель дикий, В захланстві не скрушив золотокрилих тіл. Коли ж настане час летіти в світ роєві, Не там сідає він, де мій закличний знак, А котиться й стає аж на чужому древі. На тій маєтності не розживусь ніяк; Піду поглянути в діжчини янтареві, Але біда — мій мед забрав сусід-свояк! НАШЕ ГОСПОДАРСТВО Ми споконвіку так господарюєм, брате: То сіємо, то жнем, то орем переліг; Весною журавлів стрічаємо з доріг Далеких, восени їх будем виряджати… І споконвіку нас пани й царі в солдати Беруть і на війну женуть проти своїх. За нашу кров огонь іде до наших стріх, Пожежі косять все, що в хаті й біля хати. Господарюєм так і дома,