Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

РІДНИХ, ДЕ РОЗОРА… По межах рідних, де розора, Попід склепінням неба сивим, Натхнений спокоєм зрадливим, Сную, неначе тінь сувора. За мною — ворог — сум, потвора, Із нашептом глухим, гидливим: — Невже ти хочеш буть щасливим Сьогодні ж тут усе, як вчора! Усе живе тим самим Богом, — У дні весняні благовісні Із себе не здирає плісні… Орач крокує перелогом, Могилу шарпає нарогом, Не знає батькової пісні. ЗАПУСТІЛИЙ ПАЛАЦ Володар кволий твій одбився од наук Величної доби Зигмунда й літ терпіння. Він «Поділ» стверджує в чужині й до вдуріння Все лічить, скільки мав дубів та хвойних штук. А ти — слід розкоші й трудів численних рук — Стоїш, де одцвіли магнатські покоління. І цегла падає з прогнилого склепіння, І шпари, й тріщини засновує павук. Край тину забобон росте, як зілля, вперто; Скотину в парк жене голодний «сервітут»; Нечистий з відьмами гуляє тут відверто. Вповзає знищення і пустка в кожен кут, І скалить зуби смерть: «Моя вже влада тут, На вхід життя сюди я накладаю вето». Я ЛЮБЛЮ Я люблю наших нив золотину І сповиті у зелень луги, Шум похмурих борів навкруги, Дзвін джерел у серпневу годину… Я люблю в наших селах стоги, Вкриту мохом убогу хатину, Свій народ — цю прив'ялу квітину, Цілий край, що мені дорогий. Я люблю ясні очі і груди, — Від дівочої гину краси, І болить мене серце сумне. Кличу, зву, ніби йду поміж люди, Але чують мій клич лиш ліси, Клич: хто любить, хто ж любить мене? НА ВЕЛИКІМ СВІТІ… На великім світі боротьба ятриться — За свободу й долю та за людські мрії, Там панує влада віри та надії, Там добром народи прагнуть освятиться. На великім світі небо сліз не сіє, Ярем не майструє кривда темнолиця, Не голубить мислей темрява-сліпниця, В тюрмах-казематах вольний дух не скніє. На великім світі дзвони б'ють на славу, Ланцюги зривають із плечей титани, Браття йдуть до сонця, заживають рани… На великім світі в ясноту яскраву Обертають люди віковічну мряву… А що в нас?.. В нас — тиша, лиш гримлять кайдани… ДЛЯ ЗЕМЛІ ПРАДІДІВ МОЇХ Я для тебе, о земле прадідів моїх, Не зумію нічого в житті пожаліти, Я готовий співати про твої заповіти, Сад садити рясний на могилах твоїх. Я тебе душею, серцем рад зігріти, І корону сплести із зірок золотих, І тебе увінчати на висотах святих, Щоб могла ти хоч мить, як зоря, заясніти. Я готовий за тебе полягти в боротьбі З кривдою, що терпиш од людей і від Бога. Від чужинця