Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

вернеться, не принесе вам славу. Майбутнє ваше крізь далінь темнаву Не світить щастям, мов ясна блакить. І сумнів, схований в душі, тремтить, І родить безнадію чорну й мляву. Облиште марити про давні дні, І, як душа болить, тамуйте болі, Будущину кохайте, та не в сні; Піддайтесь нещасливих доль сваволі, І працею в скорботній тишині Встеляйте шлях прихильнішої долі. ГЕИ, У СВІТ!.. У світ, у світ, в широку даль, — За думкою, за вітром вслід, Перемогти печаль і жаль, Тож далі — в світ, тож далі — в світ! Загартувати дух, як сталь, І вирвати із серця цвіт Чуття, розбити, як емаль, Кохання злуду й далі — в світ! Та до польоту крил нема, Хоч туга в серці молодім Горить і кличе в світ давно. О Боже, освяти мій дім — Там мати і рідня сама… Ах, нащо серце нам дано?! * * * Зачинені у мріях з болем правди, Ми здобувати мусимо знаття, Досліджувати людські душі й знади, Шукати ідеального буття, І все заглушувати без пощади, Що жертвує нам доля для життя, І тільки віщувати майбуття, Щоб потім зникнути, як прах, назавжди. Ілюзіями живемо, хоч нас Життя обдурювало вже не раз, Хоч потрапляєм від спокуси в скруту. Метляє нами доля, без вини Караємося і п'ємо отруту, Що нам підносять підлі брехуни. ЗЕМЛЕ… О земле, я люблю, кохаю до нестями Тебе, немов свою коханку, залюбки Сплітати прагну я тобі із зір вінки, Тебе оточувать безсмертними хвалами. На просторі твоїм чудові писанки Я бачу — в зелені ти блискаєш світлами, Братерства й любощів палахкотять зірки; Чого ж я прагну ще? Звідкіль душі надлами? Душа ридає. Мрій нема вже. Тільки — біль. Ні сонця, ні весни, лиш темінь зловорожа, І на твоїх ланах — каміння та кукіль. Я не люблю тебе! Що це? Чи воля Божа? — О Христе, звідкіля ця зміна: не люблю. Що сталося, скажи? Орю чужу ріллю… ЖНИВО За полем поблискує смужка пшениці Дозріла — на соннім лісів рубежі; Колосся схиляється аж до межі В сумному шептанні: «А де мої жниці? » І жниці прийшли — молоді, міднолиці; В снопи кладучи колоски-сторожі, Зашурхали глухо серпи, як ножі, І співи прадавні знялись, наче птиці. Там пісня пливе і пливе в небеса, Крізь біле колосся проходить журливо І губить у пущах перо вогневе… До мене та пісня пливе, і зове, І в серці дзвенить, як у травах коса: «Ти, брате, сіяч… ну, а де твоє жниво?» ПО МЕЖАХ