Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

згадала місіс Трейнор, голос якої постійно лунав у моїх вухах, дорікаючи мені, що покинула Вілла, а я знову це зробила.

— Отже, побачимося за три місяці, містере Трейнор, — сказав хтось. — Я змінив дозування цих антиспазматичних ліків і простежу, щоб вам передзвонили з результатами аналізів. Напевно, в понеділок.

— А ці я можу купити в аптеці внизу? — почувся голос Вілла.

— Так. Ось. І оці теж можете докупити тут, — промовила жінка. — Забрати цю теку?

Вони збирались виходити. Я постукала, й мені дозволили увійти. Дві пари очей повернулися в мій бік.

— Перепрошую, — сказав консультант, підхоплюючись зі стільця. — Я думав, це фізіотерапевт.

— Я Віллова… помічниця, — промовила я, зупинившись біля дверей. Нахиливши Вілла вперед, Натан одягав його в сорочку. — Пробачте, я подумала, ви вже закінчили.

— Дайте нам ще хвилину, добре, Луїзо? — пролунав у кабінеті різкий голос Вілла.

Бурмочучи свої вибачення, я позадкувала червоніючи.

Мене вразив не вигляд голого Віллового тіла, худого і в шрамах. Не роздратований дещо погляд консультанта — так само місіс Трейнор дивилася щодня на мене, щоб я відчувала, що я й досі та сама незграбна ідіотка, навіть якщо й заробляю найвищу погодинну ставку. Ні, мене вразили багряно-червоні лінії на зап’ястках Вілла: довгі, криві шрами, які не можна було приховати, хоч би як швидко Натан опускав Віллові рукави.

6

Сніг зірвався так раптово, що вийшла я з дому під яскравим блакитним небом, а менш як за півгодини вже проходила повз замок, який здавався оздобою для торта, вкритою товстим шаром білої поливи.

Тихою ходою я пленталася по доріжці. Пальці ніг заклякли, і я тремтіла в своєму занадто тонкому шовковому китайському плащику. Вихор великих білих сніжинок з’являвся з металево-сірого безмежжя, майже заступаючи Ґранта-гаус, приглушуючи звуки й неприродно сповільнюючи темп світу. За акуратно підстриженим живоплотом зі знайомою обережністю їхали автомобілі, на тротуарах ковзали та вищали пішоходи. Я натягнула шарф на носа й пошкодувала, що не взула та не вдягла щось більш підхоже, як балетки й коротку оксамитову сукню.

На моє здивовання, двері відчинив не Натан, а Віллів батько.

— Вілл у ліжку, — сказав він, зиркнувши вгору з-під навісу. — Щось йому недобре. Я саме думав викликати лікаря.

— А де Натан?

— Цей ранок у нього вільний. Чом це мало статися сьогодні? Клята медсестра з агенції зайшла лише рівно на шість секунд. Якщо й далі сніжитиме, не знаю, що ми робитимем.

Він стенув плечима, неначе тут нічим уже не зарадиш, і зник у коридорі, либонь, відчуваючи полегшення, що зняв із себе відповідальність.

— Ви ж знаєте, що йому потрібно, еге? — гукнув він через плече.

Я зняла плащ і туфлі, а що знала — місіс Трейнор у суді (вона позначала дати в календарі на Вілловій кухні), то поклала свої мокрі шкарпетки на радіатор, щоб висохли. У кошику з чистою білизною була пара Віллових шкарпеток, і я їх наділа. На мені вони здавались до сміху завеликі, але мати теплі сухі ноги було справжнім раєм. Вілл не відреагував, коли я гукнула його. Я приготувала йому напій, тихо постукала й просунула голову за двері. У тьмяному світлі я розгледіла силует під ковдрою. Вілл міцно спав.

Я ступила крок назад, зачинила за собою двері й заходилась біля своїх повсякденних справ.

Моя мати, здавалося, діставала майже фізичне задоволення від добре впорядкованого будинку. Увесь місяць я щодень пилосмочила й прибирала, та ніяк не розуміла, в чому тут привабливість. Я мала підозру, що в моєму житті так і не настане той час, коли я не прагнутиму перекласти це на когось іншого.

Утім, такого дня, як сьогодні, коли Вілл був прикутий до ліжка й зовнішній світ, здавалося, завмер, я відчула якусь медитативну насолоду, прибираючи кожен закуток флігеля. Витираючи пил і поліруючи меблі, я переносила із собою з кімнати в кімнату радіо, притишивши звук до найменшого, щоб не турбувати Вілла. Від часу до часу я зазирала до нього, щоб переконатися, що він дихав, і лише близько першої години, коли Вілл так і не підвівся, затривожилася.

Я заповнила кошик дровами. Помітила, що снігу намело вже кілька дюймів. Зробила Віллові свіжий напій, а потім постукала. Відтак постукала ще раз, уже голосніше.

— Так, — його голос був прихриплим, немов я тільки-но розбудила його.

— Це я, — і, не почувши відповіді, додала: — Луїза. Можна ввійти?

— Навряд чи я тут танець семи покривал[14] танцюю.

У кімнаті було темно, вікна й досі затуляли штори. Я ввійшла й почекала, поки очі звикнуть. Вілл лежав на боці, зігнувши руку, наче намагався трохи підвестися, як і раніше, коли я заглядала до нього. Іноді якось забувалося, що він не в змозі перевернутися самостійно. Його волосся стирчало в один бік, а пухова ковдра була акуратно підіткнута. Кімнату наповнював запах теплого немитого чоловічого тіла, не відразливий, але таки трохи дивний, як для початку робочого дня.

— Чим я можу допомогти? Дати вам напій?

— Мені треба змінити положення.

Я поставила напій на комод і підійшла до ліжка.

— Що… мені потрібно зробити?

Він обережно ковтнув, наче це було боляче.

— Підніміть і поверніть мене, потім підніміть бильце ліжка. Сюди… — Вілл кивком попрохав мене наблизитися. — Візьміть мене попід руки, з’єднайте їх за спиною та потягніть назад. Притисніть спину до ліжка, щоб не травмувати поперек.

Мені було трохи дивно. Я обійняла його: Віллів запах заповнив мої ніздрі, його тепла шкіра торкалась моєї. Ще ближче я могла б бути, лише якби почала покусувати його вухо. Від цієї думки я мало не зайшлася істеричним сміхом, але опанувала себе.

— Що?

— Нічого. — Я вдихнула, з’єднала руки й прилаштовувалася, поки не відчула, що надійно його тримаю. Він був ширшим, ніж я гадала, й трохи важчим. І на рахунок три я потягнула його назад.

— О Боже! — вигукнув він мені в плече.

— Що? — Я мало не впустила його.

— Ваші руки до біса холодні.

— Авжеж. Якби ви потрудилися підвестися з ліжка, то дізналися б, що насправді надворі сніг.

Я жартувала, та раптом усвідомила, що його шкіра під футболкою занадто тепла, сильний жар, здавалося, йшов глибоко зсередини. Він злегка застогнав, поки я поправляла його подушку, і я спробувала рухатися якомога повільніше та ніжніше. Він показав на пристрій дистанційного управління, що піднімав угору його голову та плечі.

— Тільки не занадто, — пробурмотів він. — Трохи паморочиться в голові.

Я ввімкнула світло біля ліжка, щоб глянути на нього, ігноруючи його слабкий протест.

— Вілле, з вами все гаразд? — я двічі повторила,