Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Не найкращий мій день.

— Вам потрібні знеболювальні?

— Так… найсильніші.

— Може, дати парацетамол?

Зітхнувши, він одкинувся на прохолодну подушку.

Я дала йому склянку й прослідкувала, щоб він проковтнув ліки.

— Спасибі, — сказав він потому, і я занепокоїлась: Вілл ніколи не дякував мені.

Він заплющив очі, і якийсь час я просто стояла в дверях і дивилась на нього: його груди здіймалися й опускалися під футболкою, рот був злегка розтулений. Його дихання було неглибоке й, можливо, трохи важче, ніж іншими днями. Однак я ніколи не бачила його без візка, тож припускала, що це пов’язано з тиском у лежачому положенні.

— Ідіть, — пробурмотів він.

Я пішла.

Я читала журнал, відриваючись од нього, тільки щоб дивитися, як сніг товстим шаром огортає будинок, лізучи на підвіконня пухнатими пейзажами. О пів на першу мама прислала мені текстове повідомлення про те, що мій батько не зміг виїхати на дорогу. «Перш ніж підеш з роботи, зателефонуй», — наказувала вона. І що це мама надумала робити: відрядить тата із санчатами та сенбернаром?

Я слухала місцеві новини по радіо: затори на автомагістралях, зупинки поїздів і тимчасове зачинення шкіл — усе це принесла із собою несподівана заметіль. Я повернулася у Віллову кімнату й знову глянула на нього. Мені не подобався колір його обличчя. Він був блідий, а на обох щоках горіли яскраві плями.

— Вілле, — тихо покликала я.

Він не ворушився.

— Вілле.

У мені почали кільчитися слабкі паростки паніки. Я покликала його ще двічі, щораз голосніше. Відповіді не було. Нарешті схилилася над ним. Я не бачила й найменшого руху ані на його обличчі, ані на грудях. Його дихання. Я мала б відчути його подих. Я нагнулася ще ближче, намагаючись помітити його дихання. Нічого не завваживши, лагідно торкнулася його обличчя.

Він здригнувся, його очі розплющилися за якихось кілька дюймів від моїх.

— Пробачте, — сказала я, відсахнувшись.

Він закліпав, оглядаючи кімнату, наче був десь далеко від дому.

— Я Лу, — мені здалося, що він мене не впізнав.

На його обличчі виступило легке роздратування.

— Я знаю.

— Хочете супу?

— Ні, дякую. — Він стулив повіки.

— Ще знеболювального?

На вилиці ледь виблискував піт. Я простягнула руку, його ковдра видалася мені гарячою та вогкою від поту. Я почала нервуватись.

— Що я повинна робити? Тобто якщо Натан не зможе дістатись сюди?

— Нічого… Зі мною все гаразд, — пробурмотів він і знову заплющив очі.

Я переглянула теку, намагаючись з’ясувати, чи не забула чогось. Відчинила шафку з ліками, коробками гумових рукавичок і марлевих пов’язок і зрозуміла, що не маю в’явлення, що з усім цим робити. Я скористалася була інтеркомом, щоб поговорити з Вілловим батьком, але дзвінок загубився в порожньому будинку. Чути було його відгомін за дверима флігеля.

Я вже збиралася зателефонувати місіс Трейнор, коли відчинилися задні двері й в хату, закутаний в шари об’ємного одягу, ввійшов Натан. З-під вовняного шарфа й шапки ледве проглядала його голова. Разом з ним усередину зі свистом увірвалися холодне повітря й легкий сніговий вихор.

— Здорова була! — промовив він, струшуючи сніг з черевиків.

Будинок неначе раптом прокинувся з дрімоти.

— Слава Богу, що ти прийшов, — сказала я. — Віллові зле. Він проспав мало не весь ранок і майже нічого не пив. Я не знаю, чим зарадити.

Натан зняв пальто.

— Довелося всю дорогу йти пішки. Автобуси не ходять.

Я взялася робити йому чай, а Натан пішов глянути, чи все гаразд із Віллом.

Він повернувся, перш ніж закипів чайник.

— Вілл горить. Як довго це триває?

— Увесь ранок. Я й подумала, що він надто гарячий, але Вілл сказав, що просто хотів спати.

— О Боже! Весь ранок? Хіба ти не знаєш? Він не може регулювати власну температуру. — Натан проштовхнувся повз мене й став ритися в аптечці. — Антибіотики. Сильні. — Він узяв пляшечку, висипав її вміст у ступку й заходивсь несамовито розтирати ліки товкачиком.

Я крутилася біля нього.

— Я дала йому парацетамол.

— Могла би ще й іриску йому запропонувати.

— Я не знала. Ніхто не казав. Я його добре вкрила.

— Усе написано в тій клятій теці. Слухай. Вілл не пітніє так, як ми. Насправді він узагалі не пітніє від місця травми й донизу. Тобто якщо він хоч трохи застудиться, його температурний датчик виходить з ладу. Іди знайди вентилятор. Поставимо коло Вілла, поки він не охолоне. І вологий рушник — покладемо` на потилицю. Ми не повеземо` його до лікаря, поки не вщухне сніговиця. Чортова медсестра з агентства. Вона мала помітити це зранку.

Таким злим я Натана ще не бачила. Він навіть зі мною більше не говорив.

Я побігла по вентилятор.

Минуло майже сорок хвилин, поки температура Вілла повернулась на прийнятний рівень. Сподіваючись помічної дії надсильних ліків проти лихоманки, я приклала один рушник до лоба, а другим, як звелів Натан, обмотала шию. Ми роздягнули Вілла, накрили груди тонким бавовняним простирадлом і поставили вентилятор, щоб дув на нього. Без рукавів було чітко видно шрами на його руках. Ми обоє вдавали, що я їх не бачу.

Вілл майже мовчки зносив увесь цей догляд, відповідаючи на Натанові запитання лише «так» або «ні», й настільки нерозбірливо, що я іноді не була певна, чи він розумів, що говорить. Тепер я побачила, що Вілл справді серйозно хворий, тож почувалася жахливо, що не змогла цього зрозуміти. Я вибачалась, поки Натан не сказав, що його це вже дратує.

— Так, — сказав він, — подивися, що я роблю. Можливо, пізніше тобі потрібно буде зробити це самій.

Я не намагалася протестувати, але мені було важко стримувати нудоту, коли Натан приспустив нижче за талію піжамні штани Вілла, відкриваючи бліду смугу голого живота, обережно забрав марлеву пов’язку, що була довкола маленької трубки в животі, старанно почистив трубку та замінив пов’язку. Він показав мені, як змінити пакет на ліжку, пояснив, чому він завжди має бути нижче, ніж тіло Вілла, й мене здивувало, наскільки прозаїчно я вийшла з кімнати з пакетом теплої рідини. Я раділа, що Вілл зараз не дивився на мене — не тому, що він міг би в’їдливо коментувати, а тому, що його б надто збентежило, що я стала свідком частини цієї інтимної процедури.

— Усе, — сказав Натан. Нарешті, через годину, Вілл лежав у напівдрімоті на свіжих бавовняних простирадлах і здавався хоча й не здоровим, але й не страшенно хворим. — Хай поспить. Розбуди його за кілька годин і змусь випити більшу частину рідини в склянці. А ще ліки проти лихоманки о