Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Великою метою людського створіння є пізнати всеосяжну любов. Любов не в іншій особі, вона в нас самих, її треба лише розбудити. Але, щоб її розбудити, ми потребуємо іншої особи. Світ має сенс лише в тому випадку, коли нам є з ким розділити свої почуття.
Як правило, такі зустрічі відбуваються, коли ми доходимо до межі, коли в нас виникає необхідність померти й емоційно відродитися. Ці зустрічі нас чекають — але ми здебільшого уникаємо їх. Проте, коли нас опановує розпач, коли нам уже немає чого втрачати або, навпаки, життя приносить нам багато радості, тоді невідоме проявляє себе й наш світ змінює напрямок свого руху.

Пауло Коельо

Одинадцять хвилин

О, Маріє, непорочно зачата, молися за нас, котрі звертаємося до Тебе. Амінь.

Присвята

29 травня 2002 року, перед тим як поставити останню крапку в цій книжці, я поїхав до Лурдського гроту у Франції, щоб набрати кілька галонів чудодійної води з тамтешнього джерела. Коли я вже ступив на територію собору, до мене підійшов якийсь літній пан років сімдесятьох і сказав: «А ви знаєте, що дуже схожі на Пауло Коельо?» Я відповів йому, що це я і є, власною персоною. Незнайомець обняв мене, познайомив зі своєю дружиною та дочкою, а потім заговорив про ту надзвичайно важливу роль, яку мої книжки відіграли в його житті. «Вони навчили мене мріяти», — сказав він.

Про це мені казали вже не раз, і мені завжди було приємно таке почути. Проте в ту мить мене опанував неабиякий страх, бо я знав, що в «Одинадцятьох хвилинах» ідеться про випадок надто делікатний, що там розглядається тема, яка може багатьох вразити і шокувати. Я пішов до джерела, набрав святої води, а коли повертався звідти, то запитав, як звуть літнього пана і де він мешкає (він жив на півночі Франції, неподалік від кордону з Бельгією).

Я присвячую цю книжку вам, Морисе Гравелін. Мій обов’язок перед вами, перед вашою онукою, перед вашою дружиною і перед самим собою: говорити про те, що мене непокоїть, а не про те, що всі хотіли б від мене почути. Одні книжки навчають нас мріяти, інші — дивитися у вічі реальності, але жодна з них не може ухилитися від того, що для автора є найважливішим: від чесного ставлення до всього, що він пише.

Тому що я перша й остання,

Мене шанують і зневажають,

Я — повія, і я — свята,

Я — дружина, і я — невинниця,

Я — мати, і я — дочка,

Я — обійми моєї матері,

Я безплідна, і я маю багато дітей,

Я щаслива у шлюбі, і я незаміжня,

Я та, хто народжує, і та, що ніколи не мала дітей,

Я — полегкість від болючих пологів,

Я — дружина, і я — чоловік,

І це мій чоловік мене сотворив,

Я — мати власного батька,

Я — сестра свого чоловіка,

А він — мій покинутий син,

Мене шанують завжди,

Бо я скандально ница й прекрасна.

«Гімн Ізиді» III або IV ст. (?), знайдений у Наг-Гаммаді

І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла, і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила.

Побачивши це, фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: «Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, — бо ж то грішниця!»

І озвався Ісус та й говорить до нього: «Маю, Симоне, дещо сказати тобі».

А той відказав: «Кажи, Учителю».

І промовив Ісус: «Були два боржники в одного вірителя; один був винен п'ятсот динаріїв, а другий — п'ятдесят. Як вони ж не могли заплатити, простив він обом. Скажи ж, котрий із них більше полюбить його?»

Відповів Симон, говорячи: «Думаю, той, кому більше простив».

І сказав Він йому: «Розсудив ти правдиво».

І, обернувшись до жінки, Він промовив до Симона: «Чи ти бачиш цю жінку? Я прибув у твій дім, — ти на ноги Мої не подав і води, а вона окропила слізьми Мої ноги й обтерла волоссям своїм. Поцілунку не дав ти Мені, — а вона, відколи ввійшов Я, Мої ноги цілує невпинно. Голови ти Моєї оливою не намастив, — а вона миром ноги Мої намастила. Ось тому говорю Я тобі: „Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила. Кому ж мало прощається, такий мало любить“».

Лк 7:37-47

Одинадцять хвилин

Була собі одна повія, і звали її Марія. Стривайте-но. «Була собі» — так зазвичай починаються казки, що їх оповідають дітям, але розповіді про повій призначаються лише для дорослих. Як можна починати книжку з такої очевидної суперечності? Та позаяк немає в нашому житті жодної миті, коли б ми не стояли однією ногою в казці про фей, а другою — над проваллям, то я все ж таки почну свою розповідь саме так:

Була собі одна повія, і звали її Марія.

Як і всі повії, вона народилася невинною та цнотливою і, поки була ще зовсім юна, мріяла зустріти чоловіка, який би ощасливив її життя (багатого, доброго, розумного), одружитися з ним (у сукні нареченої), народити двох синів (що стануть знаменитими, коли виростуть), жити в гарному домі (з видом на море). Її батько був мандрівним торговцем, мати — швачкою, її місто в одній із глухих провінцій Бразилії заледве мало один кінотеатр, один банк, і тому Марія не переставала мріяти про той день, коли несподівано з’явиться її чарівний принц, здобуде її серце і вони разом вирушать завойовувати світ.

А що її зачарований принц усе не з’являвся, то їй лишалося тільки мріяти.

Уперше вона закохалася в одинадцять років, коли пішки чимчикувала від свого дому до місцевої початкової школи. Уже в перший день занять вона відкрила, що долає цей шлях не сама-одна, — поруч із нею простував хлопчисько, який жив по сусідству й мав уроки в ті ж години, що й вона. Ці двоє ніколи не обмінялися жодним словом, але Марія почала помічати, що найбільшу приємність протягом дня їй приносили ті хвилини, коли вона йшла по запилюженій вулиці під спекотним сонцем, що висіло над самою головою, долаючи спрагу, втому й докладаючи всіх зусиль, аби не відстати від хлопчака, який простував дуже швидко.

Так тривало кілька місяців. Марія, що ненавиділа навчання й не мала у своєму житті іншої розваги, крім телевізора, не знаходила собі місця, ніяк не можучи дочекатися тієї хвилини, коли треба буде рушати до школи, й, на відміну від інших дівчаток свого віку, помираючи від нудьги в суботу й неділю. А що час для дітей збігає набагато повільніше, ніж для дорослих, то вона дуже мучилася, дні здавалися їй неймовірно довгими, адже вони виділяли їй лише по десять хвилин на її любов і тисячі годин на те, щоб про неї думати,