Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

їде. Зайва пара рук не завадить. Та й до всього, як він буде поруч, ви так не нервуватиметеся.

— А я й не нервуюсь.

— Я бачу. — Він глянув на свої коліна, які я й досі терла шматком тканини. Соусу до макаронів я позбулася, але штани промокли. — Тепер скажуть, що в мене нетримання сечі.

— Я не закінчила. — Я вмикнула фен і напрямила насадку йому нижче від живота.

Коли гаряче повітря вдарило його брюки, від здивування він звів брови.

— Гаразд, — сказала я. — Я теж не планувала так проводити полудень п’ятниці.

— Ви напружені?

Я відчувала, як він вивчає мене.

— О, розслабтеся, Кларк. Це ж на моє природження спрямовано струмінь гарячого повітря.

Я не відповіла. Його голос перекривав гудіння фена.

— Та облиште ви, що гірше може статися, хіба опинюся в інвалідному візку?

Можливо, це звучить нерозумно, але я не могла не розсміятися. «Невже насправді Вілл намагається мене трохи підбадьорити?»

Зовні автомобіль здавався звичайним, але коли задні пасажирські дверцята відчинялися, долі опускався пандус. Під Натановим наглядом я скерувала Віллів зовнішній візок (він мав окремий візок для подорожей) прямо на пандус, перевірила електричне фіксоване гальмо та запрограмувала візок на повільний підйом у автомобіль. Натан ковзнув на друге пасажирське сидіння, пристебнув Вілла й зафіксував колеса. Намагаючись стримати тремтіння рук, я зняла авто з ручного гальма й поволі рушила до лікарні.

Від’їхавши вже далеко від дому, я глянула на Вілла. Він якось принишк, напружив підборіддя й неначе скулився. Надворі було холодно, тож ми з Натаном старанно закутали його шарфом і вдягнули в тепле пальто, та, схоже було, почувався він усе одно не дуже комфортно. Щоразу, дивлячись у дзеркало заднього виду (а це траплялося частенько), я боялася, що візок може зірватися з кріплень, хоч поряд і був Натан, він дививсь у вікно з непроникним виразом обличчя. Навіть коли я зупинялась чи різко пригальмовувала, що було кілька разів, він просто злегка кривився й чекав, поки я розберуся з усім.

Коли ми під’їхали до лікарні, я вся була вкрита тонким шаром поту. З переляку я тричі об’їхала автопаркованку лікарні, шукаючи якнайбільше паркувальне місце, поки не відчула, що чоловікам уривається терпець. Лише тоді я опустила пандус і Натан допоміг Віллові виїхати на асфальт.

— Гарна робота. — Натан вийшов з автомобіля й поплескав мене по спині, щоправда, мені важко було повірити в його слова.

Є речі, яких ви не помітите, поки не супроводжуватимете когось в інвалідному візку. Наприклад, страшні тротуари, що рябіють погано полатаними ви´боями чи просто нерівні. Повільно йдучи поруч із Віллом, який їхав самостійно, я помічала, як кожна крива плитка змушувала його здригатися від болю або як часто він намагавсь обережно керувати біля якоїсь потенційної перешкоди. Натан удав, що не помічає цього, але я бачила, що він також спостерігав. Вілл похмуро, але вперто рухався вперед.

Інша річ, наскільки безцеремонна більшість водіїв. Вони припарковувались біля виїздів на тротуар або так близько, що на інвалідному візку ніяк не переїдеш дорогу. Шокована, я кілька разів навіть хотіла залишити грубу записку за склоочисником, одначе Натан і Вілл, здавалося, звикли до цього. Натан показав підхоже місце, і ми, ставши нарешті обабіч Вілла, перейшли дорогу.

Вілл не промовив жодного слова, відтоді як вийшов із дому.

Сама лікарня була невисока блискуча будівля, а бездоганний вестибюль більше скидався на модерновий готель, можливо, завдяки приватному страхуванню. Я затрималась позаду, поки Вілл називав адміністраторові своє ім’я, а потім пішла за ним і Натаном по довгому коридору. Натан ніс величезний нараменник, у якому помістилося все, що Віллові могло придатися під час його короткого візиту, від склянок до запасного одягу. Того ранку він упакував його при мені, докладно розповідаючи про всі можливі непередбачені випадки.

— Ще добре, що ми не надто часто це робимо, — сказав він тоді, помітивши подив на моєму обличчі.

До лікаря з Віллом я не пішла. Ми з Натаном сиділи на стільцях біля кабінету консультанта. Лікарнею тут не пахло, а на вікні у вазі стояли свіжі квіти. Не якісь звичайні квітки. Величезні екзотичні рослини, назви яких я не знала, були майстерно зібрані в лаконічні букети.

— Що вони там роблять? — запитала я, коли минуло десь із півгодини.

Натан відірвав очі від книжки.

— Це просто його черговий піврічний огляд.

— Щоб побачити, чи йому кращає?

Натан відклав книжку.

— Йому не кращає. Це пошкодження спинного мозку.

— Але ти проходиш із ним фізіотерапію й таке інше.

— Я намагаюся підтримувати його фізичний стан, щоб не атрофувалися м’язи, не вимивався кальцій з кісток, а в ногах не застоювалася кров тощо.

Коли він знову заговорив, його голос був лагідним, наче він боявся розчарувати мене.

— Він не ходитиме, Луїзо. Це відбувається тільки в голлівудських фільмах. Ми просто намагаємося зняти біль і підтримувати ті рухи, на які він іще здатний.

— І Вілл робить усе те? Оту фізіотерапію. Здається, він не хоче робити нічого з того, що я пропоную.

Натан скривився.

— Робить, але, думаю, серце його на це вже не пристає. Коли я з ним познайомився, він був досить рішуче настроєний. Вілл багато досягнув у реабілітаційному осередку, але коли минув рік без поліпшення, думаю, йому стало важко вірити, що в цьому є сенс.

— Як думаєш, варто йому старатися?

Натан дивився в підлогу.

— Щиро сказати? У нього квадриплегія С 5/6. Тобто нічого не працює нижче від цього місця… — Він поклав руку на верхню частину грудей. — Спинний мозок і досі не навчилися відновлювати.

Я втупилась у двері, пригадуючи Віллове обличчя, коли ми їхали при зимовому сонячному світлі, та сяюче обличчя чоловіка на лижному відпочинку.

— Але ж постійно стаються медичні відкриття, так? Я про те, що… може… десь і над цим працюють.

— Це дуже хороший шпиталь, — рівно промовив він.

— Є життя, є надія, еге?

Натан подивився на мене, потім на книжку.

— Авжеж, — сказав він.

О третій за чверть Натан переконав мене піти по каву. Він сказав, що візит може забрати ще трохи часу й що він триматиме оборону, поки я не повернусь. Я трохи забарилася в приймальні, погортала журнали в газетному кіоску, помилувала на шоколадні батончики.

Як і можна було сподіватися, намагаючись знайти дорогу назад, я заблукала й кілька разів розпитувалася в медсестер, дві з яких нічим мені навіть не могли зарадити. Коли я повернулася з кавою, що вже вистигала, коридор був порожній. Наблизившись, побачила, що двері консультанта прочинені. Я завагалась, але знову