Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

так в землю не втинається від спіху, що він затявся в мене і тепер стримить, важкий, нагадуючи віху, де видно письмена вогненних пер — століттю, поколінню на потіху — культура — ха-ха-ха — як людожер!.. 13 Хто спричинив спустошення і крах, це здичавіння і моральність хвору? Хто людство звів з ясного крутогору в трясовину? Хто плодить смерть і страх? Хто смокче кров, як той упир? Хто враг життя й дороги, що простує вгору? То самолюбство! Й досі ту потвору повергнути ніхто не може в прах! Хоч простору для всіх на світі досить, воно на світ показує: «Моє!» Як лиш настигне слабшого — термосить, здирає, гнобить, кривдить, нищить, б'є; зжере всю Землю — жерти ще попросить — та іншому і крихти не дає! 14 Дух владолюбія, тиран століть, то він, закутий в панцирі, при зброї на обрії, мов хмар важких сувої, здавивши горло людськості, — стоїть; він — руху страх, очища — жовчна їдь, так лицемірно в скрушнім супокої молитву творить, ласки пресвятої благає — о, найгірше із порідь! Про те ж і не подумає ніколи, що сказано в Писанні: «Не убій!» Він, мов ягнят в різницю на заколи, жене людей, кривавий лиходій, він світ вдягає в пломені й кодоли, взуває — в попіл, кличе на розбій! 15 Розкручена, як вир, гримить війна, реве, подібна до Левіафана, б'є плавниками, жадібна й захланна, ковтнути хоче цілий світ вона; її пащека пажерна й страшна все людське поглинає, все —до грана, і вивергає з себе гній, мов рана, на берег вигортає смуток дна! Спустошена земля стоїть облогом, фронтами розпанахані ґрунти, міста розвалені, а над розлогим, нужденним світом — лиш плачі й хрести… Хто перед справедливістю та Богом повинен за те все відповісти?! 16 О надвечірній, лагідній порі зберуться ті, хто залишився дома; і мати, й батько — ох, очей судома! — на призьбі сядуть зморені й старі; внучат громадка ждатиме зорі, що заряхтить, принадна й незнайома… прийде невістка, сплакана сірома, присяде поруч у важкій журі. А донечка в саду, вона до рання проплаче за коханим крадькома, бо й він пішов на те косарювання з її братами, де лиш кров сама… Хто відповість за тих людей страждання, за сльози й біль, що їм кінця нема? 17 Де лицар, благородний богатир, що спинить різанину чудом слова? Чи ти людина вже сивоголова, чи юний муж, скажи: «Хай буде мир!» — і світовий тебе прославить