Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

шир! Стяг білий підніми, хай вщухне плова смертей і куль! Де ж бойні останова? Чи сатанітиме кривавий пир до вичерпу? Невже на силу сила допоти йтиме, доки з них одна не згине? Буде краща та, що вбила? Невже повинна лютість руйнівна собі припнути перемоги крила, бо вища у жорстокості вона? 18 А що, як пекло те відклекотить, чи спокою доба навік настане? Чи всім засяє сонце полум'яне добра і справедливості ту ж мить? Сама собі злоба накаже: цить? Не буде зброї? Скрушаться кайдани? Обличчя людства мудре й осіянне різьбитиме лиш праці ненасить? Чи буде світ чистішим після бурі кривавої? Чи вим'якне тверда душа зарозумілості в баюрі? Чи горе вдарить іменем стида — подоланого? Чи сягне в бравурі звитяжця — помсти іменем — біда? 19 Чи гекатомби стлумлених офір, каліцтва, виборені в людській зваді, понищені й покинуті в безладді труди й здобутки людства з давніх пір, чи все оте очистить серця зір і стане новим війнам на заваді, і тих, що нагорі стоять, при владі, струсне — їх пам'яті наперекір? Та й чи збагнуть вельможні ту науку, що людська кров — то благородна теч; за плугом краще йти, ніж у багнюку лягати під багнети і картеч; чи мирові вони простягнуть руку, назавжди в піхви заховавши меч? 20 Якби народом кожним кожна втрата оплакана була, якби, якби ті незчисленні жертви та гроби, що світ зробили краєм Йосафата, та стали сходами — міцніш булата! — до мирної, щасливої доби, де б ми жили без підлості й злоби, хваливши Бога й шанувавши брата… Будь істинним, якщо ти є народ, зметни з плечей тягар заліза й крові, служи собі снагою всіх щедрот, під ноги не стелися чужакові, а до мети біжи з ним: ціль — от-от! — хто перший, тому ж і вінки лаврові! 21 Що ж буде? Знаєш, Господи, один, але Тебе спитатися не смію, о, Всевидющий — так я розумію — спит — нерозважливий, дітвацький чин; Ти відаєш причину всіх причин і те, що вводиш у всесвітню дію, возноситься над нашу веремію, над все, що ми будуємо з цеглин на цій землі — її печальні діти. Ти дав їй роль: між зоряних узвиш служити сонцю, в безвістях летіти, а нам — найбільшу милість — дивовиж, нам, червам, дав свободи заповіти. Чи дав назавжди нам Ти їх? Мовчиш… 22 Чи кара ця від Тебе нам прийшла за злочини й надуживання волі,