Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

могили од війни сховали і вибавили, як від кабали! 8 О людство, ти ще не було ніколи далеко так від повелінь Христа, бо не любов до ближнього, а мста стискає серце, з люті прохололе. Де ж правда, де Господнії глаголи, коли стає брат брату на вуста, палають села, падають міста, і в пекло обернулись гори й доли? Що з книг твоїх? То все — німий папір, якщо ти йдеш на те, щоб злоба й чвари тебе сліпили, і ревеш, як звір? Ти в лють перемінило благо яре, тож хоч вінок сплітай собі із зір — не утечеш від осуду й покари! 9 Твій Бог — брехня, твоя любов — то крам, а християнство все твоє — омана! Не лай поган, бо лайка та погана, вандали — вчителі твої, затям! Ховаєшся ти часто в Божий храм, до вівтарів повзеш, та не рахманна в твоїй душі молитва — дух тирана, підхлібництва, — бо ти шахрай і там! Ти світла посланець? Слуга Месії? Дітей природи вчиш своїх наук, щоб закладали зашморги на шиї; ти Біблію їм подаєш до рук, щоб зважили в огненній веремії кривавого євангелія друк!.. 10 Людино, ти — володарка природи? Де ж ти взяла права повелівань над Всесвітом? Ти над собою стань царицею, бо то герой свободи, хто може з усіма.дійти до згоди про волю й суть її святих завдань, а ні — рабиня ти, що впала в чвань, завдаючи собі та іншим шкоди! О присмерк розуму! Шал — навсібіч! Творці, чий дух світився лазурово, думки відкинули, як зайву річ: в безумстві — фарба, звук, різець і слово… Культура ця веде в дикунства ніч, на цвинтарі, та це тобі не ново!.. * * * Ти землю ту спотворила, що їй життя й красу дали Господні руки! Ти діадему згуби та розпуки їй викувала в творчості сліпій, сплела нагайку із отруйних змій, — а спів її втягнула в чварів звуки; твоє владарювання — біди й муки, для тебе кров — пожаданий напій… Геть з трону! Краще — царювання лева, від голоду він злий, а не від зла, нехай царює або хай вогнева комета спалить Землю до стебла! О плоде люттю струєного чрева, — зникай з трутизною свого житла! 12 Життя моє, немало ти знесло ударів долі на шляху крутому; стогнали струни почувань од лому, що бив по них, так ніби мстився зло; то дрібнолюддя дух мені товкло, охоче до жорстокості й погрому, аж тут на біль мій, на стражденну втому — цей хрест війни жахної… Чересло