Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

— аж захлинеться — спів. 3  Похмурий демон з факелом війни опівночі спинився над землею, махаючи страшною головнею, вниз він скидав пломіння з вишини. Спав людський рід, і неспокійні сни його душили. Збуджений зорею, прокинувся. Над долею своєю він заридав при світлі сатани. Куди подітись, Боже? Де та кладка, щоб море перейти? Встає яса вогнів, і люди, наче ті ягнятка, тікають у ліси, але гроза там більше б'є — повсюди людська ятка, чи твердь, чи океан, чи небеса! 4 І встав один на одного народ з жадобою скаженою — вбивати. Рушниці рокотять, ревуть гармати, земля двигтить і стогнуть хвилі вод там, де ступала грізна Астарот. Як збіжжя скошене, лежать солдати, хлюпоче кров, і зойкає потяте юнацьке тіло, стоптане стокрот! В жорстокість, наче в глухоту баюри, поволі тоне виквіт доброти, вселюдська гідність гасне, і понуре надходить пасмо смертної сльоти, в пил розпадається палац культури, закопуються люди, мов кроти. 5 Що крові потече, отак багном, якої в жилах бистрина рухлива могла виводити до щастя-дива, служити поступові двигуном! Якого духу безмір та огром, де сяяла будущина щаслива, погасить бойовищ пекельна злива, потрощить на шкамаття бурелом! Що сліз у серцеломному болінні нещасні матері проллють у пил; на вдів і на дітей-сиріток тіні впадуть, хоч буде ясний небосхил; а геній людства, плачучи, нетлінні сховає сльози в темнощі могил. 6 Всі жахи звільнені! В просторах піль шугають фурії — понад окопи. Спотворений, синіє вид Європи: жалю криниці, струпи, слізна сіль, та ще мана, думок фальшивих цвіль, та мудреці, блаженні розторопи: — О Господи, та ж ми твої холопи! — Гримлять у стелю неба звідусіль, благословення просять, хоч півслова, та щоб Ти став по їхній стороні! Хто ж Ти — Ваал, чи Марс, а чи Єгова, що мав би в людській діяти різні? Чи то блюзнірство, чи благання мова, чи молитви, чи ремство мурашні? 7 Ось дожили: кров — розбрату печать! Ми глядачі й учасники нездалі вистав жахних — а що ж то буде далі? — з дна серця віє холодом проклять! Заярмлені в безглузду й темну рать, прокинулись ми в світовім шпиталі, на пустирі пустошньому — о жалі! — навкруг руїни поступу стоять! Чому раніше ми не повмирали, старі та немічні діди, коли не бушували ще криваві шквали? Щасливі ті, що з миром одійшли, що їх