Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

і рабських звеселянь, Щоб потім докором самих себе колоти, Дай руку, обійдім здаля низотну твань! Дивись на небеса — в немодних балахонах Там душі вмерлих Літ стоять, мов на балконах, І видно поблиски мерехкотливих свіч. Під аркою моста кривавить сонце воду, О люба, наслухай шелескотливу Ніч, Що саваном важким волочиться зі Сходу. ВИНО ВИНО САМОТНЬОГО Бентежні погляди, що видають жіноче Лукавство й ковзають по нашому лиці, Немов по озері Селени промінці, Коли свою красу вона скупати хоче; Останній гаманець з грошима в картяра, Цілунок жадібний худої Аделіни, Звук музики, що в ній крик, болесті людини, Знервованість, печаль і лагідності гра, — Не варте це твого, о пляшко кришталева, Бальзамами життя наповненого чрева, Що їх поетові даєш ти для снаги; Надію, молодість ти віддаєш, як царства, І гордощі, скарби усякого злидарства, Що ми від них стаєм могутні, як боги! ВИНО КОХАНЦІВ Сьогодні синь заполонила Простори вишні! Без вудила Рушаймо верхи на вині, Згубімся в неба вишині! Немов два янголи в блакиті, Від маячні несамовиті, Де ранку кришталевий звід, За маревінням линьмо вслід! Погойдуючись на розкриллі Одухотворених висот, Моя ти сестро, очманілі, Але щасливіші стокрот, Плистимем поруч в даль безкраю До мого змріяного раю. Гвєздослав
КРИВАВІ СОНЕТИ





1 Пісні про кров? Це дико! Про яку? Якщо про ту, котра в лиці дівчати трояндою цвіте, щоб сором знати, чи осяває усмішку тонку дитини в материнськім сповитку, чи гріє дух пророка, що навчати прийшов і коло правди став на чати… то хай звучать на всю снагу дзвінку! О, кров — то рвійна, потайна волога! Кипить, мов грог, налитий у чарки, на келих серця тисне якомога, а вже в артеріях — то блискавки, рух, і життя саме, і воля строга… Але про це не знають м'ясники! 2 Оспівувати нині нам не час плодющу кров, що в серці, як в долоні — міцна пружина, кров, що б'ється в скроні, чи палахтить, коли вже день погас, чи вичаровує, мов напоказ, зі скелі колоски золотокронні, чи сонце зводить на небеснім лоні — і так годує хлібом — світлом нас. Але про кров, що в полум'я багрове перемінившись, клекотить, як гнів, світ розкидає, мов горби полови, тече ровами в поблиску вогнів, про кров, що душу зламує в закови, лунатиме