Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 9.1…ні розбійника

Лукаш не міг на неї не дивитися. Найбільше боявся, що вона сердитиметься, так і вийшло. Насупилася спершу, але швидко себе опанувала. Усміхнулася князеві лагідно. За ту усмішку безпутний розбійник і  життя своє віддав би. Але не йому така радість призначалася.

Владислав, як і до того управитель, порозпитував наймита про життя, про навички та вміння. Намагався приязно говорити. Однак гризла його підозра, що ці двоє знайомі й зустрічалися десь раніше.

– Матимеш важливе завдання. У Тимона папірець із кресленням, зробиш таке пересувне крісло, яке я намалював. Можеш іти, Лукаше. Якщо служитимеш мені вірою і правдою, то станеш частиною нашої сім’ї. Мої люди у мирі та добробуті живуть. Краще, ніж в інших.

І розвернувся вже Лукаш, щоб іти знову в смердючу стайню, проте спинився на мить, почувши медовий голос.

– Княже, а поки цей наймит тут, нехай віднесе мене в мої покої. Втомилася я вже стільки часу сидіти, полежати б, відпочити трохи.

– Візьми пані Лагоду й віднеси куди покаже. – Князь із заздрістю зиркнув на дебелого наймита. Лукаш очі опускав, щоб не помітили його співрозмовники радісне задоволення. 

Однак згас увесь його щасливий запал, коли взяв на руки Лагоду й звернув увагу, як вона незадоволено морщить носика. Звісно, після чищення стійла аромат від конюха йшов не найкращий. 

Поки йшли до будинку, то й словом не обмовилися. Владислав поруч крокував, час від часу спостерігаючи, чи не дозволяє собі зайвого доволі вродливий парубок. Але на втіху князя той поводився скромно, й Лагода на наймита навіть не дивилася.

Іти з ними до її покоїв начебто й не було резону.

– Відпочивай. Я потім до тебе зайду, – мовив до дівчини Владислав і попрямував до себе.

У своїй же кімнаті Лагода щедро віддячила Лукашу прокльонами. Щойно він зачинив двері, так і отримав на горіхи.

– Кажи швидко, паскуднику, нащо здав мене князю! Я пожаліла тебе, окаянного, не вбила там у лісі, хоч ви до мене перші задиратися почали. А ти, наволоч, віддав мене князю? – Аж ковдру стискала від злості тендітними кулачками.

– Я не знав, що то князь їде! – виправдовувався стиха. – То повозка була, я думав, може, якась пані подорожує та врятує тебе. Ти помирала! Що я мав робити? Не до травниці ж тої везти, що отруту нам приготувала!

– З чого готувалася отрута? Скільки ти влив мені протиотрути? Де моя торба? – скоромовкою сипала запитаннями Лагода, бо ж знала, що в будь-яку мить князь чи служниця можуть зайти.

Лукаш не відходив від неї, присів поряд із ліжком на коліна й так само швидко й тихо відповідав:

– Не пам’ятаю, що сипала травниця у  казан. Якийсь корінь довго шукала. Сказала, що це точно тебе вб’є, спершу заснеш, а за тиждень згаснеш, як воскова свічка. Протиотруту хотів усю пляшечку вилити до рота. Але ж побоявся, чи не зашкодить це тобі, тож влив половину. Торбу закопав у надійному місці, поблизу княжої господи.

– Принеси її мені якнайшвидше. Я здогадуюся, що це може бути за корінь такий. Але треба випити ще протиотрути. Мабуть, пів пляшечки було замало. Вона подіяла на все тіло, але, найімовірніше, не вистачало на ноги. Аби нічого не розбилося й не розлилося. Хоча, якщо я матиму книгу під рукою, то зможу приготувати нове зілля. 

– Ти геть здуріла? У будинку князя, ненависника відьом, зілля варити? – здивувався Лукаш. – Тебе ж викриють.

– А ти тільки спробуй проговорись комусь, що ми знайомі та хто я насправді! – пригрозила Лагода.

– Жодна душа не дізнається! Хоч катуватимуть – я  не видам тебе, – божився Лукаш.

– А торба мені конче необхідна, – нервово потерла лоба Лагода. – Бачиш, що зробилося із моїми ногами. Тепер треба якнайшвидше повернути мені здатність рухатися. Допоможеш втекти із княжого двору. Зрозумів? Це твоя провина, що я тут застрягла. Тобі й розв'язувати проблему.

– Я з тобою втечу, – випалив, не задумуючись, Лукаш. – Я охоронятиму тебе, щоб ніхто не напав, не зашкодив тобі! Тінню ходитиму за тобою, щоб і волосинка з голови не впала.

Лагода десь у своїх думках витала. Однак, почувши таке, здивовано глянула у сповнені обожнюванням очі розбійника.

– І ти туди ж, – промовила пошепки. – Даремно ти захопився мною, хлопче.

– А князь, виходить, не даремно, – ображено згадав ревнивий помічник конюха, як торкався князь Владислав у саду руки Лагоди, як ненароком і ніжно ловив пальці дівчини й погладжував їх. – Князеві відповідаєш на його залицяння, так?

– Так, князеві дозволяю залицятися, бо маю приспати його пильність, а потім утекти. Але ти не переймайся, усе одно нічого не світить ні тобі, ні йому.

– Чому? – Лукаш зрадів, що із князем нещиро все у них, лише для діла. Навіть не повністю усвідомив останні слова Лагоди.

– Бо я одружена, – розбила вщент усі мрії закоханого розбійника заміжня відьма. – І той, кому я належу, знищить вас обох, коли дізнається… – Проте додала відразу: – Якщо дізнається...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍