Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 10, в якому пояснюється доцільність шлюбу з розрахунку

– А тепер іди вже! – звеліла Лукашеві. – Будь-хто може зайти! Не варто тобі тут затримуватися. – І погладила, безсердечна, рукою кучері засмученого свого шанувальника. – Іди, будь ласка. Я вигадаю якийсь спосіб, щоб знову зустрітися. А ти придумай, як принести мені мою торбу.

Лукаш підійнявся і стрімко вийшов. Надіявся, що вона пояснить хоч колись хоч щось зі свого таємного відьомського життя.  

А Лагода відкинулася на подушки. Думки про того, кого не хотіла згадувати, влізли в голову й хазяйнували там, завдаючи болю.

Так, улюблена відьма Повелителя вже майже сім років була одружена із його найліпшим другом, правою рукою, вовкулаком Войчеком.

Після того, як матір врятувала її від страти, Лагоду цілковито захопив нестримний вир її нового життя, сповненого магії та зустрічами із надзвичайними, нелюдськими істотами. Кого тільки не приносило в занедбану хатину відьми Відани, де переймала Лагода материн досвід. Молода чаклунка чудувалася і поступово звикала до мавок і перелесників, чортів та водяників.

Готувала зілля, вчилася взаємодіяти із стихіями і мріяла, мріяла про новий етап у своєму житті. Коли забере її Повелитель до свого розкішного замку, де вона зможе опанувати нові горизонти магічних здібностей і даватиме гідну відсіч усім небажаним залицяльникам.

Звикла до чоловічої уваги юна красуня з острахом сіпалася від обіймів перелесника чи відчайдушно уникала надокучливих поцілунків водяника. Розуміла, що їй треба захист та підтримка. Невдовзі й захисник знайшовся.

Одного ранку, збираючи окроплені росою трави в лісі, Лагода побачила велетенського сніжно-білого вовка. Аж сріблом на світанковому сонці виблискувала його довга шерсть. Але не злякалася відьма, бо чула вже про цього вовкулака, могутню й значущу істоту в колі наближених до Повелителя.

Вовкулак, підійшовши до відьми, без краплини сорому обернувся у свою людську подобу.

Відвернулася сором’язливо від того бентежного вигляду оголеного досконалого чоловічого тіла. Однак встигла помітити, що людська його сутність доволі приємна. Вольові, грубуваті риси обличчя. Блакитні очі, що поблискували червоним заревом, і стрибали в тих очах смішинки й веселощі. Мабуть, від того, що розчервоніла дівчина всіляко намагалася уникати погляду на нього.

–  Це одна із найбільших незручностей мого перевтілення, – сміючись промовив вовк. – Маю увесь час носити із собою торбу з одягом.

Зиркнула в бік Лагода й побачила, що теліпається позаду нього якась торбина, з якої Войчек діставав одяг. Одягався так спокусливо, очей із розгубленої дівчини не зводячи.

– Ти, мабуть, Лагода, так? Я від Повелителя. Маю до тебе завдання. Звариш одне зілля? – І поки говорив, скоротив між ними відстань до неприйнятно близької, аж дихав їй у потилицю. – А правдиві чутки, виявляється, про тебе ходять.

–  Які чутки? – спитала зацікавлено.

–  Що ти – надзвичайно вродлива.

З тієї першої зустрічі й відразу зрозуміла вона, що належатиме йому. Войчек був не лише її захистом, її підтримкою та опорою. Він був перепусткою у той світ наймогутнішої темної магії, до якого вона так прагнула потрапити. Лагода швидко зробилася серед них своєю. Із легкою вдачею та гострим розумом небагато часу знадобилося їй, щоб стати улюбленою відьмою Повелителя.

Розкішні вбрання, вишукана їжа, аж цілісінький поверх у замку, що належав лише їм із Войчеком. Багато преференцій отримала відьма із тим одруженням. Жодна істота не лише слова кривого не могла сказати їй, а навіть поглянути зневажливо у її бік.

Проте інколи, стоячи на верхній відкритій терасі замку й споглядаючи, як бурхливі хвилі розбиваються об міцні мури темних замкових опор, Лагода думала, чи правильно вона вчинила. Чи не зруйнувала своє щастя шлюбом із цим чоловіком-перевертнем. Адже не кохала його. Знала, що відчуває лише вдячність до нього, повагу та якусь дружню симпатію. Але не кохання.

Так і не змогла за ці майже сім років відгукнутися пристрастю на його шалені любощі, любов’ю – на його турботу й терплячість, щирістю – на відкритість та відданість його вовкулацького серця.

Єдине, що зберігала усі ці роки для нього Лагода, – це вірність. Він був єдиним чоловіком у її житті, єдиною істотою, що мала право цілувати й обіймати, засинати й прокидатися поряд.

Однак доволі часто в тих гарячих міцних обіймах, слухаючи розмірене дихання свого законного чоловіка, по щоках Лагоди котилися нестримні пекучі сльози, яких на ранок ніхто й ніколи не побачив би.

До того ж останнім часом їй було все тяжче й тяжче. Стоячи на терасі, над прірвою, вона частенько уявляла собі, як кидається вниз на гострі скелясті виступи, як поглинає її тіло буремна піна морських хвиль.

Незручні питання все частіше крутилися в голові. А що було б, якби вона після свого порятунку відмовилася йти з матір’ю, переймати її досвід та служити темним силам? Мабуть, одружилася б зі звичайним чоловіком, мала б уже трійко дітей, власний дім, господарство.

Але кожна подія в нашому теперішньому житті – це результат попереднього вибору. Сама ж хотіла могутності, пізнати незвідане, здобути таких вмінь та навичок, які не доступні пересічній людині. Що бажала, те і мала.

Проте перебувати поряд із Войчеком, який все більше її дратував, уже було нестерпно. Тож і просила Повелителя виходити на виконання його доручень самотужки, без супроводу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍