Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

-Розповідай! Хто, звідки і чому крадеш?

-Їсти купиш – скажу!

Прозвучало на диво впевнено. І правда, вона ж від голоду пішла на крадіжку. І як сам не додумався нагодувати бідолашну? За подібну грубість і невихованість варто би покарати, та хто ж його знає чому вона стала такою. Та й дізнатись вийде лише виконавши її волю. Гордій нічого не відповів, просто мовчки рушив з місця. Через кілька хвилин, вони зупинились на найближчій заправці. А ще через кілька, він вручив у руки дівчині гамбургер і колу. Така собі їжа, але ж у кафе її у такому вигляді не пустять. Тай чи можна її до людей пускати? Це окреме питання. Дівчина щосили вхопилась у їжу і почала їсти як востаннє в житті. Гордій аж відвернувся, бо спокійно дивитись на це не міг. Скільки ж часу треба голодувати щоб отак? Зовсім скоро чавкання припинилось, і хлопець зрозумів що можна продовжувати розмову.

-Ну?

Мовчить. Він погляд злісний їй кинув, а вона знову з під лоба насторожено спостерігає.

-Або мені про все розкажеш, або дійсно у відділок відвезу і там з тобою будуть розбиратися. Якби я хотів тобі нашкодити, то вже б зробив це з десяток разів. Та й ти, якби хотіла, втекла б з авто доки я був всередині заправки. Хто ти, звідки і чому крадеш?

-Я Уляна. Виховуюсь у дитячому будинку... тільки звідти я втекла. А пиріжки поцупила бо голодна.

Не багатослівна. Чомусь він саме так і подумав, коли у болоті її розглядав. Вона і правда схожа на нещасну сирітку.

-Чому втекла?

-Щоб так як ти не дивились, і не знущались за кожної нагоди. Я не вперше втікаю, тож можеш відвозити назад, все одно це ненадовго. Через три тижні я стану повнолітньою і лише тоді востаннє туди навідаюсь за своїми документами. А поки вулиця – мій дім.

Скільки ж болю і ненависті до себе відчуває ця дівчинка? Рівно ж стільки, як колись відчувала його єдина і маленька сестричка, покійна сестричка. Здавалося б, всього лише «заяча губа», але не все так просто. Його сестричка народилась із супутніми патологіями життєво важливих органів і будь які операції їй були заборонені. Тож ваду приховати не вдалось ні за які гроші, любов’ю заглушити дитячий біль теж не вийшло. Вона не змогла впоратись із своєю бідою, цькуванням однолітків, і безвихіддю попереду. У дванадцять років зробила крок з мосту. Крок, який кинув Гордія у нескінченну прірву болю і провини. Він був старшим братом і мусив уберегти але... не уберіг.

Через стільки років на його шляху з’явилась ця дівчинка. Яка живе без підтримки, любові і без усього, на що заслуговує дитина. Свого горя він вже ніколи не позбудеться, однак, допомігши нещасній, хоча б її спробує врятувати. Ніщо у цьому житті не випадково, і вона поруч сидить не просто так.

Гордій роздумував опустивши погляд вниз, на свої коліна. Прийнявши, на перший погляд, правильне рішення, звернувся до Уляни.

-Поїхали!

-Куди?

-Побачиш!