Артеліна Грудень - Одного разу на Різдво, Артеліна Грудень

Глава 2

Олена

Стукіт ножа по обробній дошці нагадував роботу відбійного молотка. Він заглушав собою всі інші звуки, немов вводячи  мене в транс.

Звичайно я злилася!

Як інакше? Ми одинадцять років були разом, стільки всього пережили: і радісного, і гіркого.

А що вже згадувати-то? Адже я сама зважилася на розлучення. Сергій і не думав про нього. Його не те, щоб усе влаштовувало, але й не дуже напружував наш шлюб. Я з дітьми займаюся побутом, допомагаю нашим батькам, паралельно займаюся інвестуванням. Він же живе своєю мрією, реалізує амбіції і приїжджає до нас час від часу. Ми жили немов у паралельних реальностях, які іноді перетиналися. 

То чому мене здивувала наявність дівчини через півроку після розлучення? Адже це логічно! Може вона взагалі через місяць уже була, або через тиждень. А може і взагалі поки ми були одружені, хто тепер це дізнається? 

- Мамо, ти плачеш. Хто тебе образив?

Матвій притулився до мене, обіймаючи і заспокоюючи.

Так, Олена, час брати себе до рук! Ну, що ти собі нерви псуєш і дітей лякаєш?

Нехай живе як хоче, а в тебе хіба мало приводів для щастя? На дворі переддень Різдва, поруч із тобою здорові діти, живі батьки, замурчальний кіт. 

- Це від цибулі, синку. 

- Точно?

- Точно! Як твій лист до Святого Миколая? Уже написав?

- Так.

- І що попросив?

- Мамо, це таємниця. Якщо сказати, то не здійсниться. А я дуже-дуже цього хочу!

- Гаразд. Не кажи! Ти мені головне лист віддай, я піду на пошту віднесу, відправлю його.

Матвій засміявся.

- Мамо, ти така доросла, а не знаєш, що листи Святому Миколаю не на пошті надсилають, а ...

Договорити син не встиг, у кухню вбігла донька з телефоном у руках.

- Бабуся Тоня кличе нас до себе!

Радісно вигукнула Іванка, вручаючи мені телефон.

Як до себе? Куди? В Карпати?

Відмовити свекрусі я не змогла. До того ж вона вже поспілкувалася з моїми батьками і ті теж збиралися приїхати до сватів на Різдво.
Тож справу було вирішено, ще до дзвінка мені.
Боротьбу ж про поїздку з Сергієм туди я навіть не починала. Діти так зраділи, що ми поїдемо не на поїзді, а з татом на машині, що в мене язик не повернувся і слово заперечити. 
Насправді це було класно - Новий Рік у родинному колі. Усі разом, як колись. Для дітей так взагалі супер. 
А мені гірко-солодко. Насолоджуватися щастям, знаючи, що після бою курантів казка закінчиться.
Як би я не тримала обличчя, а життя після розлучення виявилося зовсім не польотом свободи. Мені багато чого не вистачало. 
І Сергія теж. 
Неможливо любити людину, жити нею, а потім в одну мить вирвати її зі серця.
Тому поїздка в одній машині, сидячи поруч із ним на відстані витягнутої руки, вдихаючи аромат його парфумів, стала для мене тортурами. Хоч би як я намагалася зосередиться на дітях, все одно ловила себе на тому, що задивляюся на чоловіка.
Колишнього!
Потрібно собі частіше це нагадувати!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍